Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.

— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?

Ми з Явою перезирнулися.

— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.

— А де ж він того царя грає? В якому театрі?

— Не знаємо ми.

— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?

— Він сам сказав.

— То ви з ним знайомі?

— Та трохи… — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.

— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.

— Та отак… не встигли розпитать.

— А нащо ви його зараз шукаєте?

— Та треба… В одній справі… поговорити…

— У творчій? — усміхнулася молодиця.

— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.

Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:

— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього…

Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.

Голова в мене гула, на очах закипали сльози.