Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

Ми мчали по вибоїстiй, розбитiй важкими вiйськовими машинами, так званiй «генеральськiй» дорозi. Мене немилосердно пiдкидало, i пiвдороги я сливе летiв у повiтрi, а пiвдороги тiльки їхав. Та я не помiчав цього. Навiть навпаки. Це якнайкраще вiдповiдало моєму душевному стану. Бо мене однак пiдкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — «мандраж». Хiба я мiг, скажiть, бути спокiйний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе i секретне завдання, для якого вимагалася мужнiсть, смiливiсть, може, навiть героїзм. Ясно тепер, що це якесь вiйськове завдання. Секретно-вiйськового значення Може, десь там у них щось зiпсувалося. I дорослому не пролiзти. Пацана треба. Може, накажуть лiзти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.

I було менi з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навiть попелу од мене не зостанеться, поховати нiчого буде). А з другого боку пiдпирала радiсна юрдiсть, що саме вибрали мене, — виходить, вважають, що я пiдходящий кадр для такого дiла. I так же хотiлося довести, що я такий! I лоскотало бiля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштанi вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речi, так до речi! Павлуша умер би вiд заздрощiв! От тiльки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевiряють i випробовують. А може, навпаки, прийдуть у школу i на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цiнний вручать, фотоапарат, транзистор абощо… А можуть i медаллю нагородити. Що — не буває хiба, що хлопцiв нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!

Мотоцикл так рiзко зупинивсь, що я ткнувся носом офiцеровi в спину. Ми були на великiй галявинi перед високою дерев'яною, як ото на щосе при в'їздi в новий район, аркою, прикрашеною вгорi прапорцями Але на вiдмiну вiд районної арку перекривав унизу смугастий шлагбаум, як на залiзничному переїздi, i стояла будка з вартовим.

— Пропускай! Лазутчика везу, — наказав офiцер вартовому. Той пiдняв шлагбаум, i ми в'їхали на територiю табору.

«Лазутчика везу», — значить, доведеться-таки кудись лiзти.

Ми їхали (тепер уже повiльно) чистенькою, всипаною бiлим пiсочком дорiжкою, обабiч якої стояли вряд брезентовi палатки, точнiсiнько, як у пiонерському таборi.

I навiть червонi гасла на диктових транспарантах, що виструнчилися вздовж дорiжки, були схожi на пiонерськi:

«Равняйся на отличников боевой и политической подготовки», «Тяжело в учении — легко в бою!», «Стрелять только на хорошо и отлично!»

«Виходить, солдати — такi ж самi школярi, тiльки дорослi, — подумав я. — Невже ж ото людина все своє життя мусить учитися, думати про оцiнки i рiвнятися на вiдмiнникiв? А я так мрiяв закiнчити школу i назавжди позакидати всi пiдручники на найвищу вербу, щоб i не бачити їх. Дзуськи! Виходить, тiльки й життя, поки без штанiв бiгаєш i грамоти не знаєш. А як пiшов до школи — кiнець, гимбель! Запрiгся на всеньке життя у двiєчники…»

— Клас тактики, — не обертаючись, сказав офiцер. Ми проїздили повз майданчик, де були вкопанi ряди довгих лавок, як у лiтньому кiнотеатрi, тiльки замiсть екрана на деревi висiла чорна шкiльна дошка.

— Спортплощадка. «Смуга перешкод», да, — знову, не обертаючись, сказав офiцер.

«Спортплощадка» була велика, там i футбольне поле, i волейбольний майданчик, i турнiк, i конi, i величезна шибениця з жердиною, канатом, кiльцями i похилою драбиною (щоб на руках пiднiматися). А те, що вiн назвав «смуга перешкод», то був комплекс рiзних перешкод: колода, яма з водою, високий паркан, низенька дротяна загорожа, пiд якою на пузi пролазити, тощо. Це менi сподобалося. Це, мабуть, цiкаво. Добре було б спробувати… А втiм, може, менi зараз доведеться таку «смугу перешкод» долати, що це — дитячi iграшки?!

— Артилерiйський парк, да, — мотоцикл притишив хiд бiля величезного загону, земля в якому була переорана колесами важких машин, гармат i гусеницями тягачiв. Але зараз нi гармат, нi тягачiв не було. Тiльки в глибинi пiд навiсом стояло кiлька видовжених, приземкуватих бронемашин i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.

— А то що таке?

Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.

— Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?

— Зрозумiв.

Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою — половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.

I оте своє «да» майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав: