«Заїду в Дiдiвщину в крамницю, куплю льодяникiв фiгурних», — вирiшив я. У дiдiвщинськiй крамницi були фiгурнi льодяники на паличках — дев'ятнадцять копiйок сто грамiв. У нашу таких чогось не завозили. I ми iнодi спецiально їздили по них аж у Дiдiвщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозi «Москвича» з вiдкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось пiдвiв голову, i я впiзнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж менi отут трохи.
Я злiз з велосипеда i, тамуючи в серцi неспокiй, подержав йому в моторi якусь штуковину, що вiн її прикручував плоскогубцями.
— Спасибi! — сказав вiн, як скiнчив. Потiм, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадковi, незрозумiлi слова:
— Темна вода во облацех.
I усмiхнувся.
Я здивовано клiпнув очима, тодi швидко сiв на велосипед i поїхав. Менi стало якось не по собi вiд тих слiв.
Я навiть забув про фiгурнi льодяники на паличках, а звернув на iншу дорогу i подався назад у Васюкiвку.
«Може, це пiп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. „Г. П. Г.“ „П. Г.“ — це може бути „пiп Георгiй“ — абсолютно. А „Г.“ Гаврилiвна!.. Це по батьковi бабу Мокрину. Мокрина Гаврилiвна, її iнколи так звуть — „Гаврилiвна“. I це вони хочуть заманити мене до лiсу i… вбити. За те, що я їх з отим привидом пiдвiв. А що! Були ж такi випадки, коли релiгiйнi фанатики вбивали людей. Навiть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нiчого б не було менi страшно. I нащо то вiн зрадив? От уб'ють мене, тiльки тодi вiн пошкодує, тiльки тодi зрозумiє, що це вiн винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пiзно…»
У селi я повернув вулицею Гагарiна до рiчки. Менi кортiло глянути, що зараз робить баба Мокрина. її хата була крайня, майже бiля води. Пiд соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селi. Таких сортiв яблук, як у неї, не було нi в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було нi в кого на селi.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобi чортiв у пеклi фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тiльки усмiхнувся й поїхав. Менi одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очi менi замилювала, щоб я нiчого не пiдозрював. Та й що це я вигадав! Кому я погрiбен, щоб мене вбивали. I хiба мiг офiцер на мотоциклi бути заодно з попом Гогою i бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирiшив нiчого не боятись i о дев'ятнадцятiй годинi їхати у Вовчий лiс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрiбен i можу стати у пригодi. I нiчого думати. Мiй дiд завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре дiло, роби, не задумуючись i не вiдкладаючи.
Але не думати я не мiг i до шести годин вечора тiльки про це й думав.
Роздiл XIV
Вовчий лiс. Iсторiя дота. Несподiванка
Нарештi я сiв на велосипед i поїхав.
Вовчий лiс був колись дрiмучий, з непролазними хащами, i в ньому справдi водилися вовки. Тепер вовкiв там уже давно нема — усiх винищили. Але непролазнi хащi лишилися. I хоч i без вовкiв, були вони страшнуватi. Пiд час вiйни у Вовчому лiсi точилися великi бої. Вiн весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло“ на сторінці 42. Приємного читання.
TextBook