— Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумно, про що ти говориш…
Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!
— Нiчого, це я просто так… Спасибi! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:
— Дивний хлопець, правда!
Пайчадзе щось вiдповiв — я вже не чув.
Тьху! Як паршиво вийшло!
Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.
А якщо… Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов.
Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.
I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.
Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!
Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.
Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.
Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука — це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.
Роздiл XVI
Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб вiн мене бачив. Невiдомий у вчительчиному саду. Хто це?
Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло…
Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися «глеканкою» до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же…
Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.
Вiн щосили накручував педалi — поспiшав. I обличчя в нього — серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло“ на сторінці 48. Приємного читання.