Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ яку розсказав уже Ява Рень Таємниця трьох невiдомих, або Повiсть про те, як посварилися Iван Васильович з Павлом Денисовичем i що з того вийшло»

Помiтив. Таки помiтив, чортяка!

— Уже й грибочка пошукати не можна, — промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.

От же ж!

Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?

А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї… Може, «вони» — шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi «шпигуни». Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.

Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже…

Але додому так просто йти я не можу. Мушу дiстати з амбразури ту iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.

Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi — нiбито в бiк села. Але од'їхавши метрiв сто, так що з дота мене вже нiяк не видно, звертаю в лiс, ховаю Вороного пiд папороттю в окопi i по-пластунському, на пузi, починаю в обхiд скрадатися до доту. Я повзу довго i обережно, через кожнi два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарештi передi мною дот. Вартового нiде не видно. Вiн, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихiд один — пробиратися через руїни дота i спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот зарiс густезною i немилосердно жалючою кропивою. I одна справа iти такою кропивою на повний зрiст, розсуваючи її якоюсь гiлкою, а зовсiм iнша — повзти нею на пузi, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.

Я лiз уперед макiвкою, опустивши лице до землi i прикриваючи його однiєю рукою. Розсував кропиву просто своєю макiвкою. I поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не вiдчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив менi на шию окрiп.

Але найбiльше страждали вуха. Бiднi мої великi вiдстовбурченi вуха. Менi навiть здавалося, нiби я чую, як вони сухо трiщать, палаючи жарким полум'ям. I здавалося, що не кропивою лiзу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зцiплював зуби i лiз, лiз, лiз.

— Мда а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!

Лайнувшись про себе останнiм словом, я пiдвiвся.

На похилiй брилi дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Iванов. То був вiн! I десь у глибинi душi ворухнулася в мене схвальна думка: «А вартовий вiн таки непоганий, не пропустить».

Митя Iванов дивився на мене беззлобно, з цiкавiстю. Мої геть пожаленi кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.

— Ну, так що тобi треба? — спитав вiн усмiхаючись.

— Нiчого, — я ще не встиг придумати.

— Нiчого? Гм. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав вiн. — А може, все-таки треба?

I раптом у мене майнула думка: «А може, це все спецiально? Щоб мене перевiрити?»

Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч менi б дуже хотiлося довести, що я таки не дурень, але не скажу нiчого.

Роздiл XV