Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!
Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… I взагалi… ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою… Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає «пiд ложечкою»? От iще «пiдложечка»!.. Тенькає, коли її не просять… Нiчого ж страшного… Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi… Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно — вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як… Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить — i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло:
— Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!
Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує… Додам тiльки, що вода крижана…
— Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! — ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову — уже просто бiля мого носа… I нарештi-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, — теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе…
Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, — Ява дев'ять, а я сiм разiв… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз… У головi у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобi як зiпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пiсня або слова — i крутяться, крутяться, крутяться а головi…
Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край… Ху-у… у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
— Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… — зацокотiла Валька. — Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…
— Стривай! Ану посвiти… посвiти… — схилився Ява. — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!
Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.
«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…
— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!
Ну й уперта вона!
I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 69. Приємного читання.
TextBook