— Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка.
От гад! Ну гаразд!
— Ходiмо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..
— Ходiмо! — сказав Будка.
Перший у печеру, пригнувшись, зайшов «чувак», другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий… (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, — круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.
«Чувак» i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, — праворуч, лiворуч… Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить «наш» годинник. I раптом…
Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует «чувака» та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води — наче з ринви…
— У-у, гади! — у вiдчаї скрикнув я. — Стiп! Стрiлятиму! — i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло — i все. Потонуло у бездоннiй тишi.
Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом — «ой!» — легенько ляпнулось унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне — сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то…
— Ану бахни ще раз, я знайду… — жалiбно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. «Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники», — подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг…
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тореадори з Васюківки» автора Нестайко В.З. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть“ на сторінці 67. Приємного читання.
TextBook