Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть»

— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води — наче з ринви…

— У-у, гади! — у вiдчаї скрикнув я. — Стiп! Стрiлятиму! — i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.

Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.

— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсiм близько.

I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло — i все. Потонуло у бездоннiй тишi.

Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом — «ой!» — легенько ляпнулось унизу.

— Упустив, — розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне — сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.

Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то…

— Ану бахни ще раз, я знайду… — жалiбно сказав знизу Ява.

Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. «Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники», — подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг…

Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:

— Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!

Валька! Тю! Звiдки вона тут?!

— Агов! Де ти? — радiсно гукнув я.

— Т-тут… — i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.

— О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, — бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно…

— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.

— Та потiм… Ходiмо звiдси… Тут так страшно… Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.

Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..

— А що це взагалi за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.