Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм Незнайомець з тринадцятої квартири, або Злодiї шукають потерпiлого пригодницька повiсть»

Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче вiн знав, що iснує на свiтi такий Максим Валер'янович. Та ще ж невiдомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб вiдмовлятися.

— А вiн дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозумiти, що я згоден.

— Та мабуть Вiн часто хворiє i взагалi здебiльшого дома сидить. Ходiм.

Знайомий нам двiр на вулицi Сiчневого повстання зустрiв нас веселою гучною музикою — якiсь молодята, що товклися на балконi другого поверху, крутили магнiтофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кiно, наприклад, коли щасливо вирiшується якесь дiло, завжди грає весела музика.

Ми з Явою бадьоро закрокували пiд музику до флiгеля, певнi, що Максим Валер'янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: «Нi, не сюди», — i звернула в темне пiдворiття. Ми з Явою почервонiли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в пiдворiттi було темно i вона нiчого не помiтила.

З пiдворiття ми вийшли на заднiй двiр, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, однi двоповерховi, з дерев'яними сходами i вузьким мiстком уздовж другого поверху — як на пароплавi, iншi — низькi, приземкуватi. Мiж сараями, у темних щiлинах, зелено свiтилися котячi очi.

Ми проминули сараї i почали спускатися стежкою, що гадючилася мiж кущiв дерези.

Лiворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зеленi дерев, кущiв та бур'янiв рiзних, кам'яний фортечний мур з бiйницями. Пiд муром у гущинi таємнича темiнь, звiдти тхнуло вiльгiстю, холодом, прiллю…

— От де у сищикiв-розбiиникiв грати! — заздро шепнув менi Ява. Я кивнув. Да-а, у сищикiв-розбiйникiв тут… точно!

Попереду слiпучо засяяла на сонцi золота баня якоїсь дзвiницi. А праворуч од банi… Знайоме дiло! Щогли високовольтної лiнiї. Повз наше село оцi велетенськi залiзнi лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.

Ми спустилися до дзвiницi. Товста залiзна брама була вiдчинена, i склеписте пiдворiття вело у внутрiшнiй двiр лаври.

Валька хотiла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:

— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?

— Ет! — досадливо поморщився я. Менi не терпiлося якнайшвидше вирiшувати вже щось iз годинником. Але я глянув на Яву — очi його горiли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котiв, що ховалися мiж сараями. I я зрозумiв… Оцей фортечний мур, бiйницi, оцi старовиннi каменi, що ними вимощено двiр… — все це, мабуть, уже населялося в його уявi таємничими незнайомцями, злодiями, шпигунами. I вже лунають у Явинiм серцi пострiли, i «Руки вгору!», i звуки погонi, i… все, що потрiбно в пригодницьких фiльмах.

Сперечатися з ним зараз — це тiльки час гаяти.

— Ми лише подивимось i все, — благально-нiжно глянув вiн на мене.

— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, нiколи не були. Ходiмте, — заторохтiла Валька.

Довелося зайти.

— Тут лавра кiнчається… — пояснювала Валька. — Це дзвiниця над дальнiми печерами. А це храм Рiздва Богородицi.

Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спецiальних дошках. Що Ява i зробив за своєю улюбленою звичкою.