Чудеса в Гарбузянах

— Диверсант,— мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела

від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзаго-нівській куртці з яскравою емблемою на рукаві — явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.

Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.

Хлопці поповзом рушили за ним.

Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.

— Доброго дня вам, діду,— чемненько привітався диверсант.

Дід Коцюба звів голову:

— Здоров, синку, як не жартуєш.

— Можна у вас тут присісти... перепочити трохи?

— Сідай, а чого ж... Місце є... Мандруєш кудись?

— Та просто так... Землю ногами міряю.

— Турист, значить... Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.

— Ну, то нічого,— сказав дід.— Григорій Сковорода теж турист був.

— Точно,— усміхнувся диверсант.— От і я за його прикладом... Інститут закінчив, останні канікули перед роботою... Вирішив по Україні трохи походити.

— Правильно!— схвально кивнув дід Коцюба.— А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії... А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.

— От-от,— підтакнув диверсант.

— Хитрий, зміюка!— прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.

— Медку хочеш?— лагідно спитав дід Коцюба.

— Спасибі.

— Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш,— дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.