Розділ «ДИВАКИ Повість»

Повз них прокотив на велосипеді дільничний міліціонер.

— Давай гукнемо, — прошепотів Микола.

— Не треба, підожди, — заперечив Сашко.

Микола розчаровано скривився. Чого не схотів? Це ж так доречно з’явився міліціонер, ніби відчув, що тут діється. Одразу й поцупив би за шкірку цього злодюгу.

Незабаром долинув гул машини. Сторож підвівся, вийшов на дорогу.

Під’їхав колгоспний грузовик, у кабіні поруч із шофером сидів Сашків батько.

— Здоров, Павло! — привітався до нього зраділо Шморгун.

— Здоров, — нехотя відповів батько.

— Я зараз, — кинувся до посадки сторож, але його спинив батьків оклик:

— Пожди, Іване!

— Га? — рвучко повернув голову Шморгун.

— Іди сюди, кажу.

Сашко почував себе так, ніби його виставили перед людьми на суд за якийсь страшний злочин.

— Ну що там? — підступив до машини сторож.

— Розумієш, Іване… — мнявся батько, — не хочу я в це діло встрявати. Передумав…

— Як це передумав? — вирячив очі Шморгун. — Ми ж із тобою вчора договорились!..

— Знаєш, тоді були під чаркою, а тепер… Одним словом — не хочу. І тобі, Іване, не раджу…

У Сашка, як тільки зачув останні слова, де й поділася неприязнь до батька.

“Татусю, любенький, дорогенький, — хотілося вигукнути йому, — який же ти молодець! Послухався-таки…”

— Так я ж приготував уже! — почервонів від люті Шморгун. — Он лежить у посадці…