Розділ «Частина перша Земля і небо»

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї Періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує Цариці краси посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить Царицю краси зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану?.. Ні, це божевілля… Божевілля!.. Чому ти не тікаєш, Мей!?. Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче?.. То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Ауляй — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — рахував аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити Царицю краси щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується Цариця краси?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт з Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона посміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, руки стискувалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айт, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айт…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олу?

— Так. Тобто ні. Айт, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!