Розділ «Частина перша»

– Не хочу уподібнюватись щуру, який втікає з корабля. – Юргенс повів плечима, скинув руки Ашингера і вийшов з-за стола.

– Даремно. Ти відстаєш від життя, від подій. Не цікавишся новинами…

– До біса новини! – Юргенс заходив по кімнаті, глибоко затягуючись димом цигарки. – В мене дуже багато роботи.

Ашингер почекав, поки Юргенс вернувся назад до стола.

– Не будемо нервувати і сваритися, Карл, – сказав він тихо, намагаючись стримати хвилювання. – Скажу тобі по секрету одну новину. Генерали, офіцери і солдати фельдмаршала Паулюса звернулися до німецької армії та німецького народу із закликом… вимагати відставки фюрера і його кабінету. Я чув це по радіо на власні вуха годину тому.

– В мене голова тріщить від цих новин, – сказав Юргенс роздратовано.

Ашингер ображено знизав плечима.

Будинок, відведений для Ожогіна і Грязнова, складався з чотирьох кімнат. Одну займала хазяйка, три віддавалися квартирантам.

Спальня з двома ліжками і книжковою шафою мала два вікна, що виходили в сад.

Коли хазяйка залишила квартирантів самих, Ожогін зменшив світло гасової лампи, відчинив вікно і мовчки сперся ліктями на підвіконня.

Він добре знав це місто. Поруч, за рогом, починалася вулиця Луначарського; на ній, в будинку номер тридцять вісім, Ожогіни жили безвиїзно п’ятнадцять. років. Там народилися він, його брат…

Ожогін заплющив очі і, напружуючи пам’ять, почав відновлювати знайомий маршрут від дому до школи. Саме в цьому кварталі жив відомий у місті дитячий лікар Доброхотов. Трохи далі стояв будинок видного царського чиновника Солодухіна, який безслідно зник у дев’ятнадцятому році. Поряд із солодухінським будинком була аптека, в яку йому часто доводилося бігати з рецептами, замовляти ліки для матері і бабусі.

Микита Родіонович відійшов од вікна і подивився на ліжко Грязнова. Той міцно спав, змучений довгою дорогою.

Ожогін тихо роздягнувся, погасив лампу і ліг.

… Першим прокинувся Грязнов. У відчинене вікно дивилося вересневе сонце. Із саду долинало неспокійне пташине щебетання. Обережно вставши, щоб не збудити Ожогіна, юнак тихо підійшов до вікна. В кущах бузку з яскравим, ще не зачепленим жовтизною листям шумно вовтузилися горобці. По гілках крислатої яблуні весело стрибали якісь червоногруді пташки.

– Як гарно! – голосно сказав Грязнов.

Змірявши відстань між підвіконням і землею, він вистрибнув у сад. Горобці з криком розлетілися.

В саду було холоднувато. Босі ноги зразу стали мокрими від рясної роси. Юнак пройшов до самого тину. Сад був занедбаний, всі його стежки і алеї густо заросли травою.

– Андрію! Де ти подівся? – почувся з вікна голос Ожогіна.

– Тут, Микито Родіоновичу, іду! – відгукнувся юнак.