Розділ «Частина перша»

Підполковник трохи підняв брови, уважно подивився на Ожогіна і Грязнова, примружив очі і одвернувся.

Юргенс вийняв з ящика стола два папірці і подав їх Ожогіну.

– Це перепустки для ходіння по місту в будь-який час, – пояснив він. – Проставте свої прізвища по-російськи і по-німецьки. Зараз вас проведуть на квартиру. Ідіть і відпочивайте. Про все інше наступного разу…

– Ганс, ти пам’ятаєш Брехера? – звернувся Юргенс до підполковника, коли Ожогін і Грязнов вийшли.

– Дуже добре. І завжди відзивався про нього дуже схвально. Ця людина ще зробить собі кар’єру.

– Його кар’єра вже закінчилась.

– Не розумію…

– Прочитай – і зрозумієш. – Юргенс простягнув підполковнику Ашингеру аркуш паперу, заповнений дрібним друкованим шрифтом.

«Повідомляю вас, що в ніч на вісімнадцяте вересня сорок третього року радянська авіація зробила наліт на залізничний вузол і посьолок, – прочитав Ашингер. – З батальйону СС двадцять чоловік убито і близько вісімдесяти поранено. На резиденцію гауптмана Брехера впала і зруйнувала все дощенту півтонна бомба. Знайдені лише шматок портупеї і права рука гауптмана…»

– Так… безглуздо, – повільно сказав Ашингер, – Брехер убитий далеко від фронту, – а я беззмінно в районі передової – і живий.

– Ти невдоволений цим?

– Не невдоволений, а здивований, вражений… – Ашингер встав з крісла і, заклавши руки за вузьку, суху спину, пройшовся по кімнаті.

На деякий час запанувало мовчання.

– Так… доля Брехера сумна, – знову заговорив підполковник, – але я прийшов повідомити ще більш гнітючі новини.

– А саме?

– Впали Новоросійськ, Брянськ, Бєжиця… – Ашингер зупинився навпроти Юргенса і широко розставив ноги. – Під загрозою падіння Чернігів, Полтава, Рославль…

Обличчя Юргенса залишалося спокійним. Він продовжував мовчки дивитися на співбесідника.

– Ти не задумувався, Карл, над питанням, що чекає нас, коли росіяни прийдуть у Німеччину? – спитав Ашингер.

– Ні, – відповів Юргенс. – Не бажаю забивати собі голову марними думками.

– Ти сьогодні в поганому настрої, Карл. – Ашингер обійшов стіл і, ставши позад Юргенса, поклав свої тонкі руки з довгими пальцями на його плечі. – А думати треба…