Розділ «ГАЙДАМАКИ»

Грай, мо­ре! доб­ре, мо­ре!

Добре бу­де, Га­лай­да!”

[Квітень-листопад 1841]

ПЕРЕДМОВА

По мові - пе­ред­мо­ва. Мож­на і без неї, так ось бач­те що: все, що я ба­чив над­ру­ко­ва­но­го,- тілько ба­чив, а про­чи­тав ду­же не­ба­га­то,- всю­ди є пе­редс­ло­во, а в ме­не не­ма. Як­би я не дру­ку­вав своїх “Гай­да­маків”, то во­но б не тре­ба і пе­ред­мо­ви. А ко­ли вже пус­каю в лю­ди, то тре­ба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не ска­за­ли: “От який! хіба діди та батьки дурніші бу­ли, що не пус­ка­ли в лю­ди навіть гра­мат­ки без пре­дис­ловія”. Так, да­лебі, так, ви­ба­чай­те, тре­ба пре­дис­ловіє. Так як же йо­го ском­по­но­вать? щоб, знаєте, не бу­ло і крив­ди, щоб не бу­ло і прав­ди, а так, як всі пре­дис­ловія ком­по­ну­ються. Хоч убий, не вмію; тре­ба б хва­лить, так со­ром, а гу­дить не хо­четься.

Начнем же уже на­ча­ло кни­ги с и ц е: ве­се­ло по­ди­виться на сліпо­го коб­за­ря, як він си­дить собі з хлоп­цем, сліпий, під ти­ном, і ве­се­ло пос­лу­хать йо­го, як він заспіває ду­му про те, що дав­но діялось, як бо­ро­ли­ся ля­хи з ко­за­ка­ми; ве­се­ло… а все­та­ки ска­жеш: “Сла­ва бо­гу, що ми­ну­ло”,- а над­то як зга­даєш, що ми од­ної ма­тері діти, що всі ми слав'яне. Сер­це бо­лить, а роз­ка­зу­вать тре­ба: не­хай ба­чать си­ни і вну­ки, що батьки їх по­ми­ля­лись, не­хай бра­та­ються зно­ву з своїми во­ро­га­ми. Не­хай жи­том-пше­ни­цею, як зо­ло­том, пок­ри­та, не роз­ме­жо­ва­ною ос­та­неться навіки од мо­ря і до мо­ря - слав'янськая зем­ля.

Про те, що діялось на Ук­рай­ні 1768 ро­ку,

роз­ка­зую так, як чув од ста­рих лю­дей; над­ру­ко­ва­но­го і кри­ти­ко­ва­но­го нічо­го не чи­тав, бо, здається, і не­ма нічо­го. Га­лай­да впо­ло­ви­ну ви­ду­ма­ний, а смерть віль­ша­нсько­го ти­та­ря прав­ди­ва, бо ще є лю­ди, ко­торі йо­го зна­ли. Ґонта і Залізняк, ота­ма­ни то­го кро­ва­во­го діла, мо­же, ви­ве­дені в ме­не не так, як во­ни бу­ли,- за це не ру­ча­юсь. Дід мій, не­хай здо­ров бу­де, ко­ли за­чи­на роз­ка­зу­вать що-не­будь та­ке, що не сам ба­чив, а чув, то спер­шу ска­же: “Ко­ли старі лю­ди бре­шуть, то й я з ни­ми”.

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

“Бачимо, ба­чи­мо, що оду­рив, та ще хо­че і одб­ре­хаться!” Отак ви вслух по­ду­маєте, як про­чи­таєте мої “Гай­да­ма­ки”. Па­но­ве гро­ма­до! да­лебі, не бре­шу. Ось ба­чи­те що! Я ду­мав, і ду­же хотілось мені над­ру­ку­вать ваші ко­зацькі іме­на ря­доч­ком гар­ненько; уже бу­ло і най­шло­ся їх де­сятків зо два, зо три. Слу­хаю, ви­хо­дить раз­но­мо­ва: один ка­же - “тре­ба”, дру­гий ка­же - “не тре­ба”, третій - нічо­го не ка­же. Я ду­мав: “Що тут ро­бить на світі?” Взяв та й про­цинд­рив гар­ненько ті гроші, що тре­ба бу­ло зап­ла­тить за ар­куш над­ру­ко­ва­но­го па­пе­ру, а до вас і ну пи­сать оцю ци­ду­лу! Все б то це нічо­го! Чо­го не трап­ляється на віку! Все бу­ває, як на довгій ниві. Та ось ли­хо мені на без­го­лов'я! Єсть ще і такі па­ничі, що со­ро­ми­лись свою бла­го­род­ну фамілію (Кир­па-Гнуч­ко­шиєнков) і над­ру­ку­вать в му­жицькій кни­жці. Да­лебі, прав­да!

Т. Шев­чен­ко.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!