Дикі білі коні (скорочено)

Вили вовки, вили протягло й сумно й водночас ніби перемовлялися між собою й ліворуч, і праворуч, й із-за річки, й з усіх боків, Дар'яваушеві стало холодно, він турнув обох жінок і плеснув у долоні. Мітробатеш мов тут уродився, мовби й сидів навпочіпки за дверима царської опочивальні.

— Що се виє?

— Вовки…

Дар'явауш хотів спитати, які то вовки, та запитання й самому б здалося нікчемним і не вартим уваги, й він сказав:

— Одягни мене!

Й не тому, що не міг сього зробити сам, а схотілося близькості, бодай доторку чиєїсь руки, хай навіть осього старого женоподібного можа.

Парміс і Сара, ще дужче налякані такими діями царя, безборонне вискочили а цар, коли Мітробатеш одяг його, сказав, аби затримати євнуха поряд:

— Виють…

На день угору понад берегом сієї річки жило плем'я жиличів, яке греки називали неврами. Се не була вітчизна жиличів — сюди вони перейшли літ тому з двадесять, коли їхні землі вистригли пруги й туди звідусіль сповзлось усяке гаддя. Гаддя було не просте, а, либонь, наслане, тому жиличі, вбачивши в сьому знак неба, поклали за краще виселитися з дідніх земель на той бік Тіри та Порати й пересидіти лихоліття десь-інде, хоч самі були всі до єдиного волошбитами й чаклунами й уміли перекидатися на вовків.

Се була байка, в яку, йдучи сюди, Дар'явауш не вірив, навіть сміявся з Гаубаруви, що той, Око цареве, займається підслуховуванням баб'ячих пліток, а не чимось більш корисним.

Тепер він сидів і слухав те завивання, й хоч глибоко в душі не вірив, ніби людина так ото просто здатна перекидатися на звіра, та було моторошно, й він сказав своєму потаємному Окові, щоб не подумав на царя лихого й не звинуватив у боягузтві:

— Кажи, що вивідав за сей день.

Міробатеш мусив доповідати навстоячки, бо цар не лежав, як звикле, а сидів на ложу. Й голос євнуха теж зривався, й часом не від вагомості повідомлюваного, а від чогось іншого, й Дар'явауш знав, що той теж дослухається вовчого завивання. Ратний стан знову вимер, і від того робилося ще неприємніше, й цар сказав у зовсім недоречному місці:

— Слухають, роби ниці…

— Слухають, — відгукнувся хрипким шепотом і євнух. Се можна було витлумачити по-різному: слухають підвладні йому вивідники, про що гомонять у наметах і межи собою чільники та сатрапи. Можна ж було сприйняти й так, як вони сприймали зараз і обидва: слухають ниці роби, безсмертні, щитоноси та порощники завивання вовків у спаленому степу.

Дар'явауш майже нічого не чув з оповідей Мітробатеша, й той поволі замовк, але просидів у царській опочивальні до ранку, бо цар теж не спав. А вранці станом шугнула новина: цар царів велить укріплюватися!

Ратники спершу не повірили таким чуткам, однак невдовзі кожна сотня отримала ділянку випаленої землі, й на розстані шістдесяти стадій один від одного зачорніли широчезні рови, вісім ровів із валами. Рови глибшали, вали зростали вгору, й тепер усе воїнство вже повірило, що нічне завивання було не просте собі вовче гульбище, й страх, який після сходу сонця був улігся й вивітрився, поступившись голодові, тепер дужче й дужче оволодівав багатосоттисячним військом, і рови глибшали на очах, бо всім відомо, що краще голодувати, ніж умерти наглою й таємничою смертю від людей, які здатні перекидатись у звірів.

— Перси вбивають персів, — обізвався Крес, якого Дар'явауш несподівано звелів розшукати. — Таке вже було колись…

Цар царів розмовляв з ним сьогодні дуже лагідно, й Крес відав, що причина сього в тому вовчому завиванні. Та він однаково виважував кожне своє слово, бо згадка про той похід не могла принести ні втіхи, ні спокою. Дар'явауш, стоячи поряд, мов рівний рівного, запитав:

— Пощо згадуєш лихе, Кресе?