Дикі білі коні (скорочено)

— Та… вчулося! — Тимна їхав і не поспішав уперед, схопившись обіруч за те байдуже слово старого дружинника. Проте хоч як повертав розмову на жупанича та жупанський хором, нічого путнього не зміг довідатись.

А сонце котилося й котилось на смужку лісів, і вже перед самим зупином хлопак запитав упрост:

— А жупаниця Десанка хіба не мама Велеславові?

Рудовусий, якого й звали Руданом, хоча Тимна й не знав, чи то ймено, чи призвисько, відповів:

— Мачуха.

— А вона його любе? — спитав знову молодий дружинник, і мурашки побігли йому по спині.

— «Любе, любе»! — передражнив русича старий, якому здалося смішним се недревлянське слово. — Як вовк кобилу! А пощо допитуєш?

— Та питаю… — зашарівся Тимна й зострожив, бо в передній лаві вже роздивлялися до ночівлі.

Повечерявши, Тимна став міркувати, де знайти потрібного зілля. Він був уже цілком певний, що жупаничеві начаровано, й тільки вагався, яке саме треба в подібних випадках. Одворот? Мабуть, ні, приворот-зілля й поготів. Се коли хтось когось не любе й треба привернути. Ще знав од виразки, й од живота, й од голови, й од важкого сну, та жодне з них не пасувало, й він тоскне поглянув на жупанича, який уже спав, підклавши в голови сідло, мов справжній між. Спав на лівому боці, й утнутого пасма волосся не було видно, однак Тимна подався до шелюгів, де мусила бути сьома десятка.

Рудовусий ще не спав — облатувався до блимливого вогнища, й Тимна заходивсь розпитувати, яке зілля треба, коли людині начаровано.

— А що? — скинув бровою Рудан.

Сього й Тимна не відав, однак пояснював і пояснював, аж доки дружинник плюнув:

— Так, може, від пристріту або перестріту? Се на дорогу таке ворогам начаровують. — І протяг: — Е, братку, чи синку, тут, братку, зіллям не той… Треба мокви з-під жони, що в берем'ї.

— В якому берем'ї? — не дотямив хлопак.

Рудан засміявся:

— То кат вас відає, полян, як се по-вашому! — Й звернувся до сивого товариша: — Як ото по-їхньому, коли жона в берем'ї? — Й пояснив молодому: — Він з Данапру, вміє по-вашому гуторити.

— Тільна… нє, непорожня! — згадав сивий, і Тимна більше не розпитував. — Почувався, мов ловець, якого старий досвідчений вовчисько завів у нетрі й щез. Огиду й сором він би якось переморгав, але де знайдеш отут непорожню жону?

Й тільки в обіди наступного дня він раптом ожвавився: кониці ж так само ніби жони? Й лошат приводять, і все. То вже було значно легше, й пізньої ночі Тимна покропив Велеслава сечею жеребної кобили, мовивши:

— Цур мені, Цур тобі, а перестрітові Пек, Пек, Пек!

Се закляття він вигадав сам собі, та то не важило, бо головне тут полягало в мокві, а від чого призначалася, було ясно й так.