Дикі білі коні (скорочено)

— Високому столові правителя.

Боримисл насмішкувато гекнув носом, та се не збентежило Батуру.

— Поки молодий, то й мислиш отак, а коли поймеш вітчий Меч у руку… Речу ж люби й сина, і її люби, всі ми можі й наліжниць маємо доволі кожен.

Боримисл нарешті пройнявся тією злістю, що був її розгубив у стайнях:

— Не буде наліжницею! Жоною мені буде! Й жоною є!

Й побіг до хорому через увесь дворець, і сніг під чобітьми в нього рипів і скреготав скаженими псами.

Так минуло ще кілька день, Батура більше не заходив до малої світлиці внизу хорому, жупаниця теж уникала зустрічей з Оленкою, й вівторок був ще важчий од понеділка, середа — од вівторка, навіть роби та челядниці, чутливі до господарських настроїв, обминали юну жінку, стрівши ввечері чи вдосвіта серед двірця, бо вдень вона й не наважувалась виходити, а се ще ж було не все, попереду чекало найстрашніше — незабаром мав повернутися з уловів жупан. І коли вже відчула, що бракне й сил, і волі, й духу в грудях, з'явилися ловці…

Валка простяглася на півгін, бо жупан Ратислав любив полювати з доброю дружиною, з псарями, сокільничими та кашоварами. Зо два десятки коней ішли, пообвішувані скорами, рогами та іншим ловецьким узятком, позаду їхали псарі з доброю шворою кожен, далі сокільничі, яких древлянський жупан брав лиш для почту та гармидеру, бо в сей час птахом було можна полювати тільки тетеруків; поперед них виступали боляри та ліпші можі з робами й челядниками, а в самому чолі їхав жупан землі Древлянської Ратислав.

Щойно валка в'їхала до двору, як залунали плачі та голосіння. Ратко повертався з уловів не верхи, а в цупкій попоні, підвішеній між двома кобилами, загорнений і замотужений з ногами й головою, й голова його була коло конячих крупів, а ноги — біля самих морд. Напровесні того літа дикі тури вбили другого, середульшого жупанича Брячеслава, перед сим — старійшого, Могута, а тепер і самого жупана.

Так було написано Ратиславові на роду, так покладено кумирами, бо в юності Ратислав убив свого рідного брата Вишеслава, й хоч то був зрадник і перевертень, але рідна кров ніколи не минає людині марно й про неї кумири не забувають.

Забули й кумири, й люди тільки про Оленку, вклопотані страшним горем. Старого жупана-небіжчика віддали женоподібним жерцям-волохам, волохи, вдягнуті теж по-жоночому, вичистили жупана від усієї зайвини, яка не придається людині на тім світі, лише капостить, напхали насінням конопель та іншого духмяного зілля, облили гарячим воском і раз, і вдруге, й утретє, вбрали в найдорожчий святковий одяг і при повнім оружжі поклали спершу в золоту корсту, далі в ще більшу дерев'яну, куту таким самим золотом, і вже розгрузлими дорогами повезли на санях туди, де в Уж упадає річка Древлянка, й усі села, городища та хутори, близькі, дальші й ще дальніші, ставали в хвіст походу, й можі та оратаї протинали собі лівиці стрілкою й кропили кров'ю весняну землю, жони ж та діви дряпали вид нігтями й голосили, й плакальниці з Ратиславового роду втирали вічі полоточками й клали мокрі білі шматинки попід корсту, бо в іраю все є, й дерева квітнуть безперестану, й лише води немає, й небіжчикові треба було дати її доста. Поряд ішла наймолодша жона Ратислава — жупаниця Переніга, яку жупан узяв лише перед двома літами й найдужче від усіх жін і наліжниць любив. Переніга перша викликалася супроводити жупана не тільки в останню путь, а й далі, в ірай, і сього права їй ніхто не заперечував, бо після Ратислава та Батури наймогутнішим володарем у землі Древлянській був отець Переніги — Позвізд, велій пан горинський.

І Переніга лягла поряд із жупаном, у чотирьох кутках їхнього вічного хорому лягли коні з конюхами, й роби, й можі ратні числом четверо, й покладено келехів золотих дванадесять, і тарілів золотих же, й горнів, і страви та меду в кожній судині, й здоби всякої золотої та кривавцевої, щоб усе мав жупан і на тому світі, як мав на сьому, й насипано могилу високу над ямою, й кожен оратай, і між, і жони їхні, й роби, й челядники, й усі, хто проводжав і виряджав жупана, знесли на ту могилу по міху землі, й першим було легко, останні ж дерлися, грузнучи по коліна в рихкій глині, й глина поволі зсувалась, але й утоптувалась і влягалася, доки виросла справжня гора обкладена по околу кам'яним підмурком.

А тоді почалися й тризни, й дев'ятизни, й сороковизни, й про Оленку знову забули, й вона вже навіть сама зважувалася виходити й у дворець із синком на руках, і в окольний город та до річки. Тоді Боримисла постригли на жупана, він ходив голомозий і смішний, тільки пасмо в'юнкої кіски спадало йому за вухо, й Оленка потроху вспокоїлась і вгамувалася, ніхто-бо вже не мав зваги сказати щось супроти нового жупана, повноволосного господаря землі Древлянської.

Незважаючи на жалобу по вітцеві, Боримисл прояснів і, як мовив Позвізд, старий пан горинський, убрався в колодочки. Й найдужче втішила Боримисла мати. По сороковизні Ратиславовій вона вперше вийшла з хорому, так велів покон, і чи то трапилося, чи вона зумисне підстерегла Оленку, коли та виходила з малої світлички в дворець, однак, повернувшись, юна жінка не повірила власним очам. Стара жупаниця, вся в чорному мов ворона, стояла над колискою Велеслава, торкала його за голі ніжки, й дитя захоплено дригалося й агукало. Почувши рип дверей, жупаниця Малоуша сіпнулась, мов заскочена, й шаснула повз Оленку втікати, тоді раптом стала, подивилася на неї страдницькими очима, пригорнула й заплакала. Оленку пойняв трем, вона боялася й дихнути в обіймах старої жупаниці, тоді теж не витримала й зайшлася голосом, і так вони стояли, горнучись одна до одної, виливаючи слізьми всі болі й прикрощі, яких зазнали з доброго й злого дива, незчувшись, коли до світлички ввійшов новий жупан і господар хорому сього.

Боримисл істяг ковпак і мовчки схилив блискучу голову перед матір'ю, вона зразу перестала плакати, взяла його й Оленчину руки в свою руку й повіншувала на довгу життєву путь, любов і згоду.

Того ж дні Боримисл, по злагоді з матір'ю, звелів волохам стольним учинити велику требу всім небесним кумирам: Соварогові, на якого руси мовили Біг, його жоні Ладі, що дає лад усьому земному й по-русинському зветься Земля, їхнім дітям Лелі та Полелеві, котрих за Данапром узивають Даною й Дажбогом, і всім кумирам земним і підземним — доброму теплому Цурові, й злому пекучому Пекові, й холоднорукій Морані, що на неї сіверяни речуть Мара, а руси і звуть Смертю, й Перунові, який живе й на небі, й на землі, й Волосові, й Маркові, який одміряє путь людині, й Купалові, й Коляді, й домовим та надвірним духам, і степовим русалкам, і берегиням, і Родові з Роджаницею, й водяним, і лісовим, і всім добрим та лихим духам, без яких людина не владна ступити й кроку. Було зарізано сорок волів і сорок телиць незайнятих, і вівці й кози, й сто качок, й одного зозулястого півня.

Такої треби городяни давно не бачили, й пир із соварож-дня перейшов на неділю й похмелялись у понеділок, кумирам-бо слава й потрох, а людям усі рештки, й тих решток були гори. На покутті столу, винесеного в садок, поряд із жупаном та новою жупаницею по один бік мостилася жупаниця-мати, а по другий — саджений отець пан Батура, й першою світилкою нареченої була Батурина донька Десанка. Гарна, мов квітка в росі, молода панна була чи не найвеселішою з-поміж усіх весільчан, та коли молодятам підвели білого коня й вони почали водити його по мотуззі навколо Дажбожого капища, а кінь спіткнувся раз, один тільки раз, усі притамовано ахнули, а з очей панни Десанки раптом полилися сльози.

То було цілковитою несподіванкою, бо в житті, як на довгій ниві, трапляється всяке, й кінь у зумисне хитрому переплетінні мотузків міг спіткнутися не раз, а десять разів, і стара жупаниця Малоуша почала втішати Батурину доньку. Та зрештою все збулося, весілля закрутило людей у нескінченному корогоді поконних і вигаданих допіру дійств, печеного, вареного, кислого й солодкого, жовтого, чорного й шипучого, й дворець усю ніч вирував і жахкав іграми та піснями, хоч весілля було незвичне й ніхто не чекав з нареченої чесної сорочки, бо у великій опочивальні на горі хорому в нареченої вже спав син.

Пізнього ранку молоді вийшли до весільників недількувати. На Оленці було яскраве, засіяне золотими лусочками, голубе жупанське полоття, очіпок із золотим обручем та кривавцями, а під подолом жовті чобітки з рисячої скори, дубленої в жолудях, і всі побачили, яка вона гарна, й побачили вперше, бо зночі до блимавок роздивитися не могли. Навіть ім'я її вразило всіх, бо воно пасувало молодій жупаниці. Перестарілий пан велій горинський Позвізд, який разом із Ратиславом поклав у могилу й свою наймолодшу доньку, перший підійшов до молодих, уклонився їм, торкнувшись рукою трави, й мовив:

— А ти, жупаничко, й справді як оленка! Вгадано тобі добре. Бо буває наречуть дитя Гудимом, а воно виросте на два лікті нижче столу й не гуде, а пищить. А тобі вгадано!