Дикі білі коні (скорочено)

Та Годан, виплутуючи хитрий усміх, що зачаївся в його незліченних зморшках і зморщечках, діловито проказав:

— Ще тому два дні послав до Пугачича.

Боримисл був ладен розцілувати лукавого старого можа, та було не до сього, тож лише запитав:

— Десятку?

— Дві повні десятки із завідними кіньми на поводі.

Боримисл кивнув і втомлено провів долонею по щоках та підборідді. Роб Корнеліус був тут, і він наказав йому принести все для гоління, бо заріс, мов лісовик, щетина вже бралася в пучку.

Рудий нікчемний латинянин зготувався й почав сам голити жупана, як робив се вже два чи більше місяців. Щетина була цупка та біла, роб-постригач із жалем дивився на свого володаря, якого встиг полюбити, й із завмиранням серця відрізав і ті малесенькі кінчики темного волосся, що ще лишалися на краях вус і кіски. Тепер володар землі Древлянської був уже геть білий, мов старезний дід, хоч обличчя лишалося молоде, бо погнав тільки тридесяте літо.

Перси звернули на полудень аж за Інгулом, переправившись на той бік. Боримисл був звелів переправлятися й своїй раті на лівий берег, тоді роздумав і пішов правим. Тут бодай була паша для коней, які геть послабли, та й клини споживної рогатої худоби та вівці теж ледве встигали за раттю, підбившись і знесилившись нескінченними перегонами. Шкода було тільки за одним: відтепер не дивитиметься на страшні сліди розгромленого війська персіян, які лишали по собі низки смердючих трупів і жовті кістки забитих у страву воїв. На сю гидоту іншим би разом ніхто й не дививсь, але тепер вона надихала ратників, і древляни, кривичі та інші комонці, натомлені дорогою, жваво показували один одному сліди розкладання перського війська й веселіше йшли самі, сподіваючись недалекої січі, яка змете всю ту погань із рідної землі назавжди.

Перший здогадався про задум Дарія не Боримисл і не хтось із-поміж старійших князів чи боляр, а молодий чорнявий вождь бродників.

— Заплутай дорога! Не знай дорога! Боїться — тому й пішов сюдою!

Боримисл аж очі витріщив:

— Істина!

Й інакше нічим не можна було пояснити, що перси не пішли в бік Дунаю берегом Данастру чи Порати, а зачали шукати свого старого сліду, щоб не збитися з дороги. Се означало крайній переляк, остаточну розгубу, й тепер Боримисл проклинав себе, що міг шукати якогось захованого смислу там, де не було ніяких лукавств і хитрощів, а лише переляк. Але перси й досі втікали майже на день попереду, а Люта Пугачича не було, Рядивоя не було й вісті від них теж.

Хіба таки перські кумири зуміють охистити персів? — із холодним розпачем думав Боримисл, бо інакше не можна було збагнути сії плутанини, як утручанням до людських справ руки небожителів.

Боримисл, півдня їдучи понад берегом Інгулу, думав, що робити далі. Голова перського походу вже стала на двічі втоптаний і спалений шлях, тепер і коні в них падатимуть частіше, й люди теж, а він не знав, як зупинити Дарія. Чудинський вождь, рудобородий Калев радив одіслати гінця, аби заявив перському цареві: «Стань, зратимося!» Боримисл пригадав подібні запрошення з боку персів і лише похмуро засміявсь. Аякже, стануть! — подумав він. Ми дуже хапалися ставати? Так і вони теперки…

Все помінялося, хто був дужий, утратив силу, а слабкий змужнів, але йшлося не про се, а про геть інше, й Боримисл не міг дати ради собі. Так, днів за два чи три він би наздогнав персіян, але довелося б гнати коней і людей клусом, а який з можа вояк, коли він не спав дві ночі й має під собою не коня, а загнану шкапу? Дарій би тоді неодмінно втік, у сьому Боримисл навіть не сумнівався.

Звичайно, коли б на дорозі в Дарія став зі своїми стома тисячами комонців Лют Пугачич, було б найліпше, та ні його, ні полян вивідні воєводи Гадана розшукати не могли.

Й Боримисл вирішив, поки підійдуть Лют із Рядивоєм, бодай пошарпати персіянина з-одзаду. Базар викликався добровільно, тоді до нього пристав і господар жилян, і того самого дня сі два полки обминули голову походу й легкома рушили наввипередки з нашесником. Всутич із ними йшла тисяча Годана-воєводи, яка мала підтримувати зв'язок між головою раті та полками Базара й Мачика.

Вони наздогнали персів уже по дні дороги, десь між Інгулом та Богом. Але се були переважно хворі та поранені в січі за річкою Смотричем пішаки, ковалі, шорники, деревороби, купці, повії та інший набрід, який досі з останніх сил тягся за походом, а тепер пустивсь берега й перед голодною смертю або смертю в зубах зголоднілих воїв оддав перевагу невільництву. Ніхто з них не боронивсь, і жупан Боримисл наступного дня був неабияк здивований, побачивши перед собою цілий стан. Бранці палили багаття над берегом якоїсь не відомої Боримислові річечки, дехто навіть п'яв полотки, між гуртиками людей походжали голодні повії та купці, намагаючись бодай якось заробити шмат прив'яленої здохлятини.

Й увесь сей стан, у якому було щонайменше п'ятдесят тисяч люду, стерегла сотня наставлених Базаром бродників. Справжнє військо Базар та Мачик наздогнали ще через день, і згодом Боримисл побачив наслідки їхньої роботи: кількадесять тисяч дрантивих миршавих трупів на всім обширі чорного випаленого степу.