Дикі білі коні (скорочено)

— Приходьте по годині часу.

По годині Око цареве з'явився до намету схвильований і почав викладати свою думку щодо врятування. Всі дивилися на нього спантеличені, й Дар'явауш, який трохи оклигав після недавнього потрясіння, підозріливо заблимав на старого:

— Се ти сам вигадав?

Старий почухав бороду зі споду, зітхнув і визнав:

— Пощо допитуєш? Головне хіба в сьому? Треба втікати зараз і годі…

Та Дар'яваушеві доконче хотілося знати:

— Хто ж? Речи!.. Мудрий?..

Око царське лише схилив сиву голову, й всі заквапилися, бо час не стояв, а мусили багато встигнути до світання.

Розділ 22

Дощ почався задовго до світанку, й коли нарешті розвиднилось, із неба вже лило, мов з рукава. Боримисл наказав робові, більматому Саукові збудити його, як заступить третя варта, — за годину до сходу сонця, й коли почув лопотіння крапель по непромокній повстині, серце йому стислося від недоброго передчуття. Він ще не знав, що має статися: чи перси скористають дощ і вислизнуть у нього з-під самого носа, чи, навчені вчорашньою поразкою, раптом стануть битися з потрійною люттю. Але серце ніколи ще не дурило Боримисла, й сього дня мала статись велика знегода.

Другого лиха древлянин боявся менше: й його одноплемінці, й жиличі, й словіни з дреговичами, й навіть непевні досі чудини відчули свою силу й повірили в неї. Вчора бились один проти двох, сьогодні потяли б і третього. Найбільше за все боявся Боримисл іншого: що перси якось утечуть, а Люта Пугачича з Рядивоєм і досі не було. Сей дощ міг спричинити багато лиха, Боримисл вийшов з намету й негайно звелів тисяцькому вивідників Годанові доповісти про наслідки стеження.

Та нічого незвичного вивідці не завважили в стані персів: звечора було помітно рух в усіх керунках, але то перси, певно, намагалися дати бодай якийсь лад своїм потрощеним і по всіх усюдах розкиданим полкам. А під опівніч великих пересувань не було, вогні цілу ніч горіли так само рідко, де-не-де, та й од Базара, якого Боримисл залишив на тому самому місці, навіть учора не кинувши в січ, тривожних вістей не надходило.

— А зараз? — поспитав Боримисл у тисяцького Годана.

Той не відповів, бо ще не надійшли останні гінці. Та коли розвиднилось і почалася злива, він зовсім заспокоїв жупана:

— Сидять. Уночі боялися палити вогнів, а тепер палять, аж у нас димом смердить: од Смотрича до Жванчика. — Воєвода був родом задунайський турич, і в нього виходило приблизно так: «Унучі буялися палити вугнів…»

Боримисл наказав йому збільшити роз'їзди та розвіди й повідомляти про кожну зміну. Він заспокоївся, й у голові народивсь інший задум: ударити персів не зразу, не тепер, коли вони чатують кожен його рух і готові, надовго чи ні, зустріти «скіфів» у повнім оріжжі. Він переправиться через Смотрич по півночі, коли його ніхто не чекатиме й не сподіватиметься там. На той час підійдуть і Лют Пугачич з Рядивоєм — урешті ж мусять вони з'явитись! І тоді він звідси, а ті разом із бродниками всією стотисячною потугою підіпруть з-одзаду, й персам буде нікуди подітися.

Й що довше лив дощ, то дужче пересвідчувався Боримисл у правоті свого задуму. Він зібрав усіх князів та темних боляр, і вони, вислухавши, відразу погодилися з ним. Задум, який жупан виношував давно, нарешті давав плоди, й не міг не дати.

По пізньому сніданні, коли всі князі, пани та боляри розійшлися чинити лад полкам, зайшов горинський темник Ставко Позвіздич, якого на раді чомусь не було. Останніми днями пан поводився з Боримислом підкреслено поштиво, жупан удавав, ніби не знає причин і не помічає сього. Пан Ставко за давнім поконом торкнувся пальцями килима, жупан Боримисл учинив так само й мовчки показав очима на дуті телячі міхи, що правили в поході за сідало, та пан Ставко не наважувався сісти. Боримисл удруге згадав, що той не з'явивсь на вранішню думу, й недбало махнув рукою:

— Сідь, Позвіздичу.

Нічого важливого не сталося й не передбачалось, перси на тому боці Смотрича рубали верби та осокори й палили багаття.