Дикі білі коні (скорочено)

— Видів єси стільки віслюків? — обізвався знову Боримисл. Він уранці їздив аж у берег Смотрича, й се справило на нього неабияке враження, війнувши спогадами дитинства. — Перси зучора виставили межи нами й собою єгиптян.

Ставко Позвіздич, і досі стоячи коло входу, важко зітхнув:

— Батура… вмер.

Жупан Боримисл підійшов до нього й заглянув у вічі. В них була та сама думка, якої й сподівався побачити. Тепер уже не було сумніву в лихих намірах Батури, й Ставко, який досі ревно захищав жупанового тестя, потупив зір. Боримисл одчув, як гарячий клубок, досі притлумлюваний волею в найглибших глибинах грудей, починає підійматися до горлянки. Мусив зробити щось, аби не дати йому здавити себе, та не знав що. Тоді поволі, намагаючись одвернути думки вбік, вийшов надвір і звелів робові Сауку знімати полотку.

Саук ледачкувато кліпнув на нього більмом, але пішов шукати інших на підмогу, й незабаром уже покрикував на молодих дружинників. Намет перенесли з гори в долину, на високий лівий берег, де Смотрич майже в'язався широкими петлями. Дощ не переставав, тільки вітер міняв напрямок, і се свідчило, що литиме й далі. Попереду колошкався широкий кущ верболозу, затуляючи овид, і доки Саук підганяв дружинників, жупан витяг меч і заходився прорубувати стежку до берега. Рясна срібнолиста лоза цінувалася на нього зливою крапель, та він махав і махав, стинаючи в'язке пруття під самий корінь, дружинники здивовано блимали в бік Боримисла, вражені його шаленством. І коли вирубав широку, на три-чотири лікті стегу й попереду важко зблимнули свинцеві хвилі Смотрича, а далеко, скільки сягав зір, простягся заснований димами перський стан, жупан був мокрий, як хлющ. Але те відчуття приреченості, що заполонило його допіру, зникло, гарячий клубок теж улігся, й жупан Боримисл, підставивши білу, мов сніг, чуприну дощеві, заходивсь обмацувати притуплений кінчик леза, тоді пішов за полотку й подивився в бік свого стану. Тут і там між вогнями та наметами височіли кучугури перських трупів учорашнього врожаю. Бої своїх уже встигли впокоїти — кого вогнем, кого землею, як велів закон кожного племені, персів же постягали докупи й так покидали, й у сьому теж був глибокий зміст.

Коли дружинники поставили намета, Боримисл ізвелів гонецькій сотні знову скликати всіх воєвод. Воєводи незабаром почали прибувати. Підходили до Боримислового намету з заднього боку, прикриті деревами та кущами, бо перси, які пильно стежили за рухом у «скіфському» стані, не повинні були помітити ніяких надзвичайних рухів.

А перси й справді приречено нишкли по той бік Смотрича, лише густі дими та огидні крики віслюків нагадували про те, що вони не сплять і не вимерли. Й сі вогні, які після смеркання мов подесятерилися, вселяли в Боримисла та його підлеглих князів і воєвод надію незабарної січі, побіди й помсти.

Над опівніч, коли дощ, який лив цілу добу, раптом ущух, Боримисл поспитав у тисяцького вивідників Годана:

— Люта Пугачича ще немає?

Той лише покрутив головою, дрібний і зморшкуватий, як суха печериця. В наметі було душ із тридесять князів та боляр, і Боримисл востаннє перепитав:

— Знамено в усіх полках відоме?

— Відоме, жупане! — відказав горинський пан Ставко Позвіздич. — Коли на горі позаду займеться ліс!

Жупан кивнув, поправив темний кінчик чуприни, що вишилився йому з-поза вуха, й ступив на поріг, по ньому пішла й решта, намет спорожнів.

Ліс на горі зайнявся рівно опівночі, й усі полки, наперед приготувавшись, увели коней у холодну осінню воду. По той бік навіть пристойної сторожі не було, вогні ж осявали ввесь простір між Смотричем і Жванчиком. Боримисл переправився серед чільних лав древлян і був досить здивований, що перси навіть опору не чинять. Він сподівався побачити тут бритоголових єгиптян, але між вогнищами та нечастими наметиками шастали й перси, й ще якісь волохаті чорні люди в подертих шкіряних і полотняних корзнах. Древляни ганялися за кожним, і голови летіли на мокру, розкислу землю з одвалом і без одвалу, стояв неймовірний гамір, верещали люди, ревли мули та віслюки, яких тут виявилася справді неймовірна кількість, але меч мало хто підіймав супроти нестримної лавини древлян.

Боримислові не трапилося під удар жодного перса, він гнав коня в лункому вировищі, й серце його стискалось від неприємного передчуття, яке вдень було вляглося, витіснене тлумом інших турбот. Під копитами раз по раз миготіли поранені перси. Й се ще дужче дратувало жупана, бо всі були бодай абияк, але таки поперев'язувані.

Гін через сорок почали траплятися й стрічні верхівці-древляни, й жупанові здавалось, ніби він і поночі бачить у їхніх очах ту саму розгубу, що посіла допіру його. Та він гнав і гнав, аж поки вздрів попереду густе скупчення воїв. Там уже був Жванчик.

Боримисл проштовхався турмою й крикнув своєму гудцеві:

— Вперед!

Гудець приклався до турячого рога, й різкий протяглий згук ураз розколошкав з'юрмлених у березі воїв, і вони почали знову заходити в воду, не чекаючи панських знамен. Попереду було темно й чорно, смерділо мокрою сажею, й коні невдоволено відхоркувались і не хотіли бігти не так від утоми, як од страху, бо ступали, мов у прірву. Навіть коли небо вичистилось і сяйнули зорі, видніше не стало. До Жванчика дійшли тільки тоді, як прорізався тоненький, ріжками на захід, серпик місяця, що через три дні мав уже вмирати.

Від Смотрича до самого Жванчика вони не здогнали жодного справжнього перського воїна, й жупан Боримисл, остаточно впевнившись, що Дарій перехитрив його, наказав гудцеві: