Первiнка

Собака якийсь час непорушно дивився вслід куріпці, аж доки не зникла вона в сірому просторі, а потім повільно І винувато повернув до Миколки свою голову з двома пір'ї. нами від куріпчиного

хвоста в зубах.

— Ось тобі й маєш,— сказав йому Миколка,— а ще кажеш! Хто ж так плигає на куріпку? Що

вона тобі — вовк? Краще шукай мишачі купи. Вони не бігають і не літають. Шукай.— і Миколка сам

став обдивлятися навкруги.

Незабаром проминули Розкопану могилу і вийшли на торішнє просовище.

Біля могили росла одненька груша-дичка, і Миколка помітив на ній з десяток торішніх

покоцюрблених грушеняток. Не гаючи часу, він поліз на дичку.

Груша була колюча, як мороз, 1 лізти на неї — не мед. Та й грушенята висіли на верхів'ї.

Собака стояв під грушею біля млинка і не зводив з Миколки здивованих очей.

Миколка позривав грушки в кишеню, одну з'їв сам,— була вона бляшана якась, але грушевий

дух ще трохи жев- рів у ній,— одну кинув Собаці.

Той негайно зловив її в повітрі, пожував-пожував та й виплюнув. Грушок, видно, Собака не

любив.

Порожне запущене поле сумно лежало без нічого,—ні соняшник, ні колосок не хвилювали його

в усі роки війни. Посіяв тут, правда, хтось трохи проса за могилою, і те миші з'їли.

Миколка розгорнув мишачу купу, другу. Купи були порожні, за зиму миші перетрубили всі свої

запаси і зараз живились, як могли, коріннями, листочками торішньої трави, стеблами.

В одній купі Миколка знайшов трохи магару: миші не віддавали його, кусали Миколку за пальці, а Собака ловив і душив мишей...

Додому прийшли надвечір. На подвір'ї, біля криниці було тихо. Миколка зайшов у сіни, поставив