Думи мої, думи мої...

нам, що цінять мистецтво як (отут уже трудно!) чинник, що веде нас до комунізму, того, що

зробили у «Павлові», замало.

Дуже багато треба мені писати, щоб довести те, що є в моїх думках, у моїх мислях,

— треба було б написати цілий науковий трактат, наукову роботу... Ви уявляєте собі, який

би цей «трактат» був (не можу писати цього, бо це буде непристойно!), — а трактат би був

справді не... той... не... — ну як би вам сказать? — неприлишний (у слові «неприлишний»

обов'язково треба писати не «ч», а «ш»).

Оце я про «Павлова».

І в «Павлові», і в інших фільмах, на жаль, більше випирає не «Павлов», а «Я»

(режисер). Це, як казала моя баба, нехорошкувато!

17 березня, 49. Три чи чотири дні тому був у мене старий учитель Федосій Іванович

Рвач. Провчителював він п'ятдесят з гаком років. Йому сімдесят п'ять літ. Влаштувався він

сторожем у трамвайно-тролейбусному тресті. Дали йому там хибарку при гуртожитку.

І от тепер, щоб когось уселити в тій хибарці, старого вчителя викидають з посади, з

кімнати і т. д.

Його, розуміється, не викинуть, не образять...

Для чого це я пишу?

У нас, видимо, ще єсть «бездушне», холодне таке ставлення до людей...

Що це?! Типове це для нас, для нашого часу?!