Розділ «ВЕСНА-КРАСНА»

— Так.

— Ну, а решта — 39?!

— Решта не дала нічого. Решта — ялівки!

— Так як же ж ви кажете, що на фуражну корову припадає по дев'ять тисяч літрів?

— Припадає!

— У вас же сорок фуражних корів. От і поділіть…

— Чому я маю ділити, коли в мене одна фуражна корова Кармен…

— А решта — 39?!

— Вони не фуражні, бо для них у мене нема фуражу. Не заготовили.

— Нда! — промимрив я.

— І живемо! І про нас говорять! І ми рекордсмени! А ті, що ото хотять, щоб скрізь було кругло, — про тих не заговорять.

Я вже тут розсердився:

— Заговорять! Не тільки заговорять, — закричать! І саме тому закричать, що в них «отут» пече! їх пече, бо в них є серце. Вони за всю землю боліють! За весь народ! А біля серця через уличку й совість живе. Людська совість. Всенародна совість.

Як крикне мій хазяїн:

— Совість?! Про совість заговорив?! Жінко! — кричить. — Забирай сало, забирай паляницю і жени цього гостя до бісової матері…

"ОТ У НАС НА ХУТОРІ!»

За три, за п'ять, а то й більше кілометрів од шляху бовваніють верби, тополі… То — хутір!

То «статечний хазяїн» газдує-господарює…

І він сам, і його парубок, і його донька на виданні, та й сама ґаздинягосподиня, як коли їй за десяток років, бува, доведеться іноді до села чи до містечка потрапити, — так усі вони разом чи один по одному, — зразу:

— От у нас на хуторі!