Розділ «ДУЖЕ ВАЖЛИВІ СПРАВИ І як їх ВИРІШИТИ»

— Та таке скоїлося, таке зчинилося, що як ізгадаю, так млію… Під серцем тільки — тріп! тріп! тріп! У голові туманіє, й за одвірок, щоб не впасти, хапаюсь. Помолився богу та й ліг… У коморі на кожушині… Недовго й ворочавсь… І от, хай бог простить, сниться мені, ніби я — моя ж таки Мура… корова, не до себе рівняючи, ніби я… А моя Мура так ніби не Мура, а ніби я, Кіндрат Стерня… Йде до хліва, бере налигача, налигує мене й веде напувати. А воно січень, холодище — так птиця падає.

Іду я до колодязя, реву… Змерз, як березова брунька… Реву:

— Не напувай мене холодною водою, бо заклякну… А вона не розуміє… Тика мордою моєю в корито, а там не вода, а крига…

Напивсь, реву, бо, чую, замерзаю, зовсім замерзаю…

Веде вона мене до хліва… прив'язала до ясел, кинула січки, дала коліном у черево:

— їж, чорти б тебе були взяли…

А в хліві вітер аж гуде… Як дуне, так ніби в тебе яка чортяка сто голок устромила… Тупцююсь я на місці та:

— Ататата! Ататата! А потім як зареву:

— Ой рятуйте! Ой хто в бога вірує!

Іде моя Мура у моїй кожушині, у повстяках та в кролячій капелюсі:

— Чого ревеш?

— Та помилуйте, — кажу, — хіба ж можна скотину в такім хліві в такі люті морози держати? Пропаду! їйбо, пропаду!

— А я, — каже, — пропала? Я три роки, бодай тебе були вовки з'їли, мучусь у цім хліві! Я три роки дрижу, як у пропасниці! Приймись! Бариня яка…

Та по клубах держалном трісь!

— Стій, стерво! Змерзла? А закалялась… Йии! Неоковирна.

Та по жижках держалном трісь! Та матюком мене, матюком…

Зирк. А жінка вже й доїти мене йде. Хочу сказати: — Палазю! Це я! Що ти робиш? А вона вже сідає…

Тільки хотіла за дійку вхопитися, я й прокинувсь. Так, повірите, мокрий увесь„. І дрижу… Перехрестивсь, та оце тільки вам і розказав.

Обмажу на зиму хлів, обкладу соломою, прироблю двері… А то хай йому абищо. Трохи не здурів.

Ага?!