Розділ «Четверта книга геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини»

Диво дивне: працює він, як байдикує; байдикує, як працює. Чуває уві сні, спить чуваючи, з розплющеними очима, немов шампанські зайці, боячись нічного нападу Ковбиків, своїх одвічних ворогів. Сміється, кусаючи, і кусає, сміючись. Нічого в рота не бере, говіючи, і говіє, нічого в рота не беручи. Обгризає маслаки лише у мріях, напивається лише у власній уяві. Купається у високих дзвіницях, сушиться у ставках і річках. Закидає ятір у повітря і ловить здоровецьких раків. Полює на дні моря і знаходить там кам'яних баранів, гірських цапів і серн. Дурить старих горобців на полові. Боїться тільки власної тіні та крику тлустих козуль. Б'є іноді баглаї. Збиткується над не мощами ласощохлистів. Кулак у нього за кий замашніший. Товстим своїм стилем мережить на гладкому пергамені провісті й альманахи.

— Оце молодчага (сказав брат Жан). Це по-наському. Такого мені й треба. Викличу його на герць.

— Ага (сказав Пантагрюель), все-таки химерна і страшелезна статура в цього чоловіка, якщо взагалі можна його чоловіком назвати. Мені це нагадало подобу і поводження Приземка і Незграби.

— А яку подобу (спитав брат Жан) вони мали? Я зроду про них нічого не чув. Хай Бог мені простить.

— Я зараз вам оповім (відповів Пантагрюель), що я в стародавніх притчах вичитав. Фізис (тобто Природа) насамперед сплодила Красу і Гармонію, сплодила без шморгання, бо вона плідна і родюща сама собою. Антифізис, одвічна суперниця Природи, позаздрила такому гарному і славному плоду і нарядила з Теллумоном Приземка і Незграбу. Голову вони мали сферичну і, мов куля, круглісіньку, а не приплюснуту з двох боків, як усі люди. Вуха мали високо підняті, здоровецькі й ослячі; очі — булькаті, посаджені на кісточках, подібних до пташиних шпор, безвії, тверді, як у рака; ноги — круглі, як клубки; руки вивернуті. Ходили вони колесом: на голові, задом і ногами догори.

І (як ви знаєте, що для мавпи-самиці її мавпенятка такі гарнюки, що далі нікуди) так само Антифізис милувалася своїми дітьми і пнулася довести, що вони гожіші і принадніші за Фізисиних; вона казала, що сферичні ноги і голова — форма дуже ловкенька, а ходіння колесом — чудова хода, це їх ріднить із богами, саме кругла форма дає змогу небесам і всьому на світі вічному здійснювати такий круговий рух. Ходити догори ногами і вниз головою означає наслідувати Творця Всесвіту: волосся людське подібне до коріння, ноги нагадують гілля, адже деревам зручніше вриватися в землю коренищем, а не галуззям. Так Антифізис стверджувала, що її діти, схожі на дерева, що ростуть прямо, красивіші і доладніші за Фізисиних, схожих на дерева перекинуті. Що ж до рук, то Антифізис ось що казала: вивернуті руки — це навіть іще краще, бо спина вже не беззахисна, тоді як спереду в людини є зуби, якими вона може не лише без допомоги рук жувати, а й боронитися від усякої напасти. Так, на свідчення і підтримку дурбасів спираючись, Антифізис прихилила на свою руч усіх дурноверхих і недоумкуватих і захопила всіх пустомозких, усіх нетямущих і безклепких. Потім вона привела на світ бузувірів, христопродавців і лжеправедників, нікчемників-маньяків, загорільців-кальвіністів, женевських дурисвітів, намаханих путербеїв, братів-хавкунів, панахидників, спідницелапців, канібалів і опрочих недолюдків, виродків, страшилищ і збоченців.

Розділ XXXIII

Як Пантаґрюель біля острова Дикого помітив страхолюдного физетера[436]

Ополудні на виду острова Дикого Пантагрюель здалеку помітив великанського і монструозного физетера, сопатий і хропатий, весь роздутий, він пер просто на нас, над корабельними марсами вивищуючись і з пащі воду з таким шумом викидаючи, ніби з гори звергалася велика ріка. Пантагрюель указав на нього лоцману і Ксеноманові. За порадою лоцмана сурми на Таламегу просурмили «іду зімкнутим шиком». На це сурмління всі кораблі, ґаліони, раубарджі й лібурни (що то морська дисципліна!) вишикувались грецькою Y — пітагорійською літерою, яку зображує у небі журавлиний шнур і яка є не що інше, як гострий кут, і ось у центрі цієї Y, де дві гілки сходяться, опинилася Таламега, налаштована битися не на життя, а на смерть. Брат Жан, сповнений завзяття і рішучої зваги, весело піднявся з канонірами на місток. А Панурґ заґвалтував і залементував непутнім голосом:

— Бабільбабу! (гукав він). Що година, то й новий клопіт! Тікаймо! Щоб мене лизом злизало, це Левіафан, якого наш честивий пророк Мойсей описав у житії святого чоловіка Йова! Він проковтне нас усіх, і людей, і кораблі, не кажи ти пігулки. В його величезній пекельній пельці ми займемо місця не більше, ніж перчина в ослячій пащі. Дивіться, ось він! Тікаймо, гайда на берег! Мені здається, що це те саме морське чудерство, якому колись випала доля поглинути Андромеду. Тут нам і хата. О, якби ж то серед нас вийнявся хоробрий Персей і вбив його!

— Перситиму його я! (озвався Пантагрюель). Не панікуй!

— Хай ти сказишся (сказав Панурґ), усуньте спершу причину паніки! Як же тут не панікувати, як він он суне по мою душу?

— Якщо доля ваша така (сказав Пантагрюель), як її недавно вам брат Жан розтлумачив, то вам слід боятися Пироя, Еоя, Етона і Флеґона, славетних огнедихатих румаків Сонця, в яких із ніздрів полум'я сапле, а физетери, що вивергають з ушей і пащі саму лише воду, вам зовсім не страшні. Вода для вас смертельної небезпеки не становить. Ця стихія радше захистить вас і збереже, принаймні не згубить.

— Це ще бабуся надвоє ворожила (сказав Панурґ). А, хай вам усячина, хіба я не викладав вам учення про перетворення стихій і що різниця між вареним і печеним та між печеним і вареним невелика? Ой лишечко! Ось він! Піду сховаюся внизу. Усім нам саксаган. На марсі я бачу підступну Антропос: вигостреними оце ножицями вона збирається нашого життя нитку обтяти. Начувайтеся! Ось він. У, який же ти гидкий, який мерзенний! Скількох ти потопив, а вони навіть похвалитися цим не встигли! От аби ж то він виливав добре, смачне, прегарне біле або ж червоне вино, а не цю гірку, смердючу, солону воду, це ще можна було б толерувати, можна було б перетерпіти, за прикладом одного англійського мілорда, — тому, засудженому за вчинені злочини на смерть, дозволили самому вибрати собі страту, і він побажав сконати утопленим у бочці з мальвазією. Ось він! Ой, ой, дідько, гаспид, Левіафан! Бачити тебе не можу — такий ти поганючий і обридливий! Пішов ти до суду, пішов ти до крючків!

Розділ XXXIV

Як Пантаґрюель страхолюдного физетера убив

Физетер увігнався клином у флотилію і обілляв першої лінії судна і ґаліони цілими бочками води; його можна було порівняти з Нільським водоспадом в Етіопії. Дротики, піки, списи, копія, рогатини, протазани полетіли на нього звідусіль. Брат Жан проливав свою кров без ощадку. Панурґ умирав зі страху. Корабельна артилерія зчинила пекельну гримотню, — якщо уже тнути физетера, то тільки наповал. Проте постріли мети не досягали: здалеку здавалося, ніби здоровецькі залізні й бронзові ядра, всаджені у шкуру, топляться там, як черепиця на сонці. Тоді Пантагрюель, зрозумівши всю скруту, розмахнувся і показав, до чого він голінний.

Ми чували, та це й до книг попало, як пройда Коммод, цезар римський, так цільно влучав з лука, що стріли, кинуті здалеку, пролітали між пальцями малят, що піднімали руки вгору, і нікого не зачіпали.

Чули ми і про одного лучника-індійця, який ще як Александер Великий Індію воював, так у стрільбі набив руку, що стріли, здалеку пущені, пролітали крізь каблучку, хоть самі стріли були в три ліктя завдовжки, а їхні клюги були такі великі й важкі, що він пробивав харалужні мечі, дебелі щити, щільні кольчуги, коротко, будь-яку річ, хоч яку міцну, відпорну, тривку і тверду.

Розповідали нам дива і про умільство давніх французів, які у мистецтві кидання стріл усіх були заломили; полюючи на чорного і красного звіра, вони наконечники стріл чемерицею натирали, — так м'ясо забитої здобичі робилося ніжнішим, солодшим, поживнішим і смачнішим, зате вражене місце і все довкола нього вирізалося і викидалося. Чули ми і про партян; вони тилом до цілі стріляли влучніше, ніж інші, лицем до неї стоячи. Всі також хвалять зазвичай і хист скитів; колись їхній гонець мовчки підніс царю перському Дарію пташку, жабу, мишу і п'ять стріл. Як же його спитали, що ці дари означають і чи не доручено йому щось сказати, він відповів, що ні. Дарій розгубився і не знав би на яку ступити, якби Ґобрія, один з тих його семи верховод, що убили волхвів, не пояснив і не розтлумачив йому так: «Цими приносами і дарами скити ніби кажуть вам: якщо перси не полетять, мов птахи, у піднебесся, і не сховаються, мов миші, в землі, або ж не заляжуть на дні ставків і болот, мов жаби, то їх усіх уразить несхибність скитських стріл».