Розділ «Четверта книга геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини»

— Лукавий (сказав він) підбив мене на це весілля піти, їй-богу, у мене всі руки розміжчтрощзмолочені. Чхати б на такі весілля! Далебі, це стеменнісінький лапифський пир, самосатським любомудром описаний.

Крючок більше не розтуляв рота. А служаки перепросили, сказали, що вони це не зумисне, і благали ради Бога вибачити їм.

Так вони й поїхали. За півльє від замку крючку стало зле. Зате служаки, до Іль-Бушара вернувшись, заявили привселюдно, що такого чеснотливого мужа, як сеньйор де Баше, і такого порядного дому, як у нього, вони не бачили, що зроду на такому весіллі не гуляли, а що вся причина на них, бо вони перші почали кулачити. Ось тільки вкрито таємницею, скільки вони ще потім брикали.

Тоді й з'ясувалося, що гроші де Баше були ще згубніші, вадливіші й шкідливіші для крючків і служак, ніж колись тулузьке золото або ж Сеїв кінь для його посідачів. Відтоді сеньйору де Баше дали спокій, а весілля де Баше стало примовлею.

Розділ XVI

Як брат Жан вдачу крючків вивіряв

— Оповідка цяя (сказав Пантагрюель) хай і втішна, проте треба мати страх Божий перед очима.

— Мені б ще більше (сказав Епістемон) вона сподобалася, якби залізні кулаки гупали в плечі кабанкуватому пріорові. Він витрачав гроші для власної уподоби, щоб дошкулити Баші і щоб крючкам натрусилося. Духопелики створені для його гирі, найпаче як зважити на страшенне здирство тих роз'їзних суддів, що творять суд у затінку береста. А чим же сердешні крючки привинилися?

— Мені згадався (озвався й собі Пантаґрюель) один мостивий римлянин на ім'я Луцій Нератій.

Випав він із шляхетного і на ту добу багатого роду. Однак самоволець він був неабиякий, вирушаючи кудись, він велів своїй челяді напихати торби золотими і срібними монетами, і як йому на вулиці траплявся якийсь мартопляс, він знічев'я, просто так, для сміху, давав йому по шиї міцненького паца, а щоб уласкавити потім шелихвоста і той до суду не подавав, відвалював йому грошей. Нагороджуючи і вконтентовуючи його, він чинив у дусі закону Дванадцяти Скрижалей. Отак він спускав свій маєток і лупцював своїм коштом людей.

— Священним ходаком святого Бенедикта присягаюсь (сказав брат Жан), я зараз дізнаюся, де собака заритий!

Промовивши теє, ступив на берег, послав руку до череса і витяг звідти двадцять екю з сонцем, а відтак сказав до слуху всьому крючківському кодлу:

— Хто хоче дістати двадцять золотих екю за те, щоб його сатанинськи побили?

— Я, я, я! (озвалися всі). Ви поб'єте нас до посиніння, вашець, це вже напевне, зате і заробіток не злий.

Тут усі до брата Жана рвонули: кожному кортіло, щоб його за таку високу ставку одлушпанили. Брат Жан, це зборище оглянувши, вибрав червонопикого крючка, в якого на бецмані правиці красувався масивний і широкий срібний перстень з дуже буйним жабником.

Невдоволений таким вибором, здвиг заремствував, а молодий, високий і сухорлявий крючок, хлопчина тертий, умудренний і в церковному суді, як подейкували, впливовий, став мурмотати й нарікати, що червонопикий відбиває у них усю практику і що якби у них можна було заробити лише на тридцяти гарячих, то двадцять вісім з половиною він би на себе відтягнув. Одначе всі ці жаління і скигління викликалися звичайнісінькими заздрощами.

Брат Жан на свій повний задовіл добре гилив червонопикому у спину і в живіт, у руки і ноги, в голову і в усю шкуру, так кресав, аж навіть здалося, ніби на смерть змордував. Потім простягнув йому двадцять екю. І тут мій плюгавець підхопився на рівні, так веселенько, буцімто він король чи навіть два королі.

Інші крючки теж в'язнули до брата Жана:

— Панібрате дияволе! Якщо вам кортить ще когось натовкти, то ми, пане дияволе, візьмемо з вас дешевше. Ми всі до ваших послуг, з усіма мішками, паперами, перами, з усім що не є!

Червонопикий на них накинувся і гарикнув: