Розділ «Четверта книга геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини»

— Шмалій-вітер (сказав Панурґ), значить, їхню матір шмальнув?

— Яку матір (відповів подеста) ви маєте на увазі? Це у вашому світі батьки. У них нема ні отця, ні матері. Так тільки у вашого заморського люду ведеться, в яких грошики готовенькі в кубушечках у схові.

Добрий Пантагрюель цікаво на все дивився і всіх слухав, але такі балачки його врешті спантеличили.

Пильно оглянувши острова розпологу і з правами безносків ознайомившись, ми завітали до шиночка смикнути по одній. Там саме за місцевим обрядом весілля справляли. Бенкет ішов на всю губу. При нас вінчали грушу, дівку нівроку (а втім, хто її щупав, казали, що вона мнякенька), з молодим сиром при борідці рудуватій. Про такі весілля я і раніше чув, бучно грають їх і деінде. Недарма у нашій глухій глушині кажуть, що нема як грушу і сир оженити. У другій залі справляли весіллячко старого чобота і молоденької красовитої патинки. Як пояснили Пантагрюелю, молодесенька патиночка за старого чобота пішла тому, що він зручний, міцний і сидітиме на ній, як улитий. Внизу грали весілля ходака і старої пантофлі. І як нам пояснили, ходак узяв її не за красу і не за честивість, а через захланність свою і жадібність, бо вона вся в золоті.

Розділ X

Як Пантаґрюель виладувався на острові Мирному, яким цар святий Бухан заряджав

Ґарбіно дув нам просто в корму, як ми, не вельми привабливих шлюбованців покинувши, вийшли у чисте море. А вже на спаді причалили до острова Мирного, острова чималого, тучного, багатого і людного, де правив цар — св. Бухан. Цар виїхав зі своїми синами і двораками зустріти Пантагрюеля у гавані і відвіз його до замку. При вході в донжон їх вітала цариця з доньками і фрейлінами. Бухан побажав, аби і вона, і весь її почет розцілували Пантагрюеля та його супутників. Так у тій країні звичай приписував. Усі почоломкалися, опріч брата Жана, який утік і до юрмища царедворців пришився. Бухан умовляв Пантагрюеля пробути тут цей день і завтрашній. Пантагрюель відмагався тим, що зараз стоїть на годині і вітер погожий, а ці обставини, для морехідців такі пожадані, випадають нестак часто, отож треба з них користати, щоб не сидіти потім біля моря і погоди виглядати. Доказ переконливий, і, потому як підняли двадцять п'ять чи тридцять заздоровниць, Бухан їх нарешті відпустив.

До пристані повернувшись і не побачивши брата Жана, Пантагрюель спитав, де він запропастився і чому від гурту відбився. Панурґ не знав, що сказати, і наставився бігти до замку по брата Жана, аж це появився радісний брат Жан і гукнув з усієї своєї розвеселеної душі:

— Многая літа зацному Бухану! Кончиною дикого буга-яки свідчуся, він усім хвоста вкрутить своєю кухнею. Я просто звідти, там стіни від страв угинаються. Я, звісно, обрепався, за нашим монастирським законом і статутом.

— Ох, мій друже (сказав Пантагрюель), тобі тільки й світу, що кухня!

— Тельбухами свідчусь (відповів брат Жан), у кухняних церемоніях та антимоніях я тямлю лучче, ніж у тих жениханнях, залицяннях, зальотах, у тих остогидлих фіґлях-міглях, у тих уклонах, відклонах, напівпоклонах, у тих чоломканнях, обіймах, лапаннях, цьоманнях, цілую ручку вашій милості, вашій величності, ви ж бо така, мня-мня-мня-мня! Саме сюсюкання і шепеляння! Срати і сцяти я на них хотів! Чорт, я не одхрещуюся, я теж досхочу і без гримасувань вином душу обавив, я теж уміло позов учиняв. Але всі ці гівняні реверанси — це мені, горопашному іноку, така сама нуда, як велике говення, чи то пак велике говіння. У святого Бенедикта не розговієшся. Ви кажете: цьомати дам. Клянуся моєю годною і священною рясою, я від цього тікаю, боячись, як би мені не сталось того, що синьйорові Ґершаруа.

— А що таке? (спитав Пантагрюель). Я його знаю, це один з найщиріших моїх друзів.

— Його теж (сказав брат Жан) на бучний і пишний пир до свого кума й сусіди кликано; та й уся тамтешня шляхта з жінками та доньками явилась. Поки він туди їхав, дами вистроїли своїх пахолків, перебравши їх як на весілля панночками. Пожіночені отак пахолки вітали його на звідному мості. Він же, що вже чемний чемник, усіх їх попереціловував і всім низенько чолом віддав. Нарешті дами, які в галереї чекали, зареготали і дали пахолкам знак скинути жіночі строї. Але тут добрий сеньйор із сорому і пересердя відмовився уже з правдивими паніями і панночками цілуватися: щойно з перебраними пажами вклепався, то хто йому, враг візьми, ручиться, що перед ним не лакеї, в ще мудрованішому перевдязі?

Господи-Боже мій, da jurandi[411], чом би нашим бренним тілам та не перенестися до якоїсь божественної кухні? А там, чом би та не подивитись, як рожна крутяться, послухати, як поліна тріщать, подивитись, як нашпіковують, як зупу засмачують, як готують солодке, як вином обносять? Сказано-бо у Требнику: Beati immaculati in via.[412]

Розділ ХІ

Чому ченчики люблять на кухні тертися

— Оце (сказав Епістемон) мовлено щиро по-чернецьки. Я розумію черця чернецького, а не черця почернеченого. Справді, ви нагадали мені те, що я бачив і чув у Флоренції близько двадцяти років тому. У нас тоді добрий гурт збився, люди питливі, завзяті мандрівці, ходаки до ерудитів, почитувачі антиків та увагавартостей італійських. І ми милувалися на середмістя і красоти Флоренції, на архітектуру її собору, на пишні храми та величні палаци і навіть між собою змагались, хто вмілішої мови добере, аби її якнайгідніше славити, аж це один ам’єнський чорноризець на ім’я Бернард Прожер оприскливо й роздратовано гукнув: «Не розумію, якого дідька ви все тут так вихваляєте? Я оглянув город так само пильно, як і ви, і мені ще не повилазило. І що ж? Гарні кам’янички, та й уже. Але, хай буде Бог і святий Бернар, мій заступник, при нас, я ще жодної харчевні не бачив, хоть я, мов той визнавчик, прийшов на підгляди і визирки, мені все кортіло полічити й порахувати, скільки тут харчевницьких харчевень праворуч і скільки ліворуч і на якому боці більше. Та в Ам’єні ми пройшли б учетверо, утроє менше, ніж оце тут проплуганилися, і я б уже вам показав півтора десятка старих харчевень, де так смачно харчать. Не розумію, що за уподоба торопіти на левів та африканів (так, по-моєму, у вас вони звуться, а тут їх іменують тиграми) або ж на їжатців та струсів у палаці сеньйора Філіппо Строцці. Їй-бо, я волів би, синки мої, побачити гарного і тлустого гусенятка на рожні. Ці порфири, ці мармури, хай і так, чудові. Не сперечаюся, але ам’єнські пиріжки мені смакують більше. Ці античні статуї, нехай і так, тесані гарно. Вірю вам на слово, але, святим Фереолом Аббевільським свідчусь, наші юні легковажниці в тисячу разів любіші».

— А чим же і як (сказав брат Жан) пояснити, що монахів ви завжди побачите на кухні, а королів, пап і цісарів — зроду?

— А чи нема (озвався Ризотом) у казанах і рожнах якихось таємних особливостей і специфічних властивостей, які, мов той магнет залізо, монахів так і притягують, а цісарів, пап і королів — ні? А може, це інстинкт, природний нахил, рясам і клобукам притаманний, і цей інстинкт сам підтручує і приводить чесних іноків до кухні, дарма що вони і не прагнули і не мислили туди іти?

— А це означає (підхопив Епістемон), що форми невіддільні від матерії. Це довів Аверроес.