Розділ «Четверта книга геройських походів да ходів доброго Пантаґрюеля Зладив метр Франсуа Рабле, доктор медицини»

Хвища триває і півслівця про духівниці, на морі складені

— Складати духівницю (сказав Епістемон) у таку годину, коли нам доводиться що є сили моцуватися, аби допомогти команді уникнути розбиття, справа, по-моєму, недоречна і програшна і нагадує мені легіонерів і миньйонів Цезаря, які до Галлії з ним упавши, заходилися складати заповіти з приписками, нарікали на недолю й оплакували розлуку з жінками і римськими друзями, а тим часом треба було взятися до зброї і розбити вщент Аріовіста, свого ворога. Це дурниця, гідна очкура, який перекинув на ниві воза і замість підігнати воляк і власноруч витягти колеса, почав благати Геркулеса. На кий біс вам тут тестамент? Адже у нас або пан або пропав. Як ми з біди вирвемось, він нам ні до чого. Заповіт набирає чинности лише тоді, як заповідач сконав. Якщо ж ми втонемо, то й він же стане потопельником. Хто ж передасть духівницю душоприказникові?

— Якась добра хвиля (відповів Панурґ) викине його на берег, мов Одисея, а царева донька, ідучи за години гуляти, знайде його і стане сумлінною виконавицею моєї останньої волі: зведе мені в березі пишний гробівець, не согірший за той, який Дідона звела мужу своєму Сихею; Еней — Деїфобу, на Троянському березі, біля Рети; Андромаха — Гектору, в городі Бутроті; Арістотель — Гермію і Евбулу; атенці — поетові Еврипіду; римляни — Друзу в Германії й Олександру Северу, своєму імператору, в Галлії; Арівропластіс — Каллакохросу; Ксенокріт — Лісидіці; Тимар — синові своєму Телевтагору; Евполід і Аристодіка — синові своєму Теотиму; Онест — Тимоклу; Каллімах — Сополіду, синові Діокліда; Катулл — своєму братові; Статій — своєму батькові, а Жермен де Брі — Ерве, бретонському морехідцеві.

— Ти мариш (сказав брат Жан). Підсоби нам, п'ятсот мільйонів чортів тебе візьми, підсоби, шанкр тобі у вуса, півтора ліктя пранцюватих чиряків тобі на плюндри і на нову матню! Адже наш корабель зазнає аварії! Господи, хіба ми можемо взяти його на буксир? Тут усі морські біси зібрались! Ні, хай мене чорти візьмуть, та тільки нам не виграмолитись!

Аж це почувся вигук Пантагрюеля, він такий побожний зробився і гукав товстим голосом:

— Боже, спаси нас! Гинемо! А втім, хай буде не по нашому бажанню, а дійся твоя свята воля!

— Бог (сказав Панурґ) і Пречиста Діва при нас! Лишенько, тону! Бе-бе-бе, бу-бе-бе, бу-бу! In manus! Господи милосердний! Пошли мені якогось дельфіна, щоб він переніс мене на суходіл, як малого Аріона! Я гарно заграю на арфу, як вона ще вціліла.

— Чорт мене бери! — сказав брат Жан.

— З нами Бог! (промурмотав Панурґ крізь зуби).

— …якщо я зараз не злізу і не доведу тобі навіч, що твої яйця теліпаються на заду орогаченого, рогоносного і знероженого теляти! Му-у, му-у, му-у! Іди нам сюди підсобити, ревучий бугаяко, тридцять мільйонів чортів тобі в пельку! Ідеш ти чи ні, тюленю? Тьху, який гидкий квисля!

— Від вас тільки це й чуєш!

— А ну, подайте сюди моє любе блювотне — зараз я його проти шерсті погладжу, почитаю з кінця. Beatus vir qui non abiit[424]. Я напам'ять це знаю. Звернімося до житія святителя Миколая:

Horrida tempestas montem turbavit acutum.[425]

Хуртовиною звали в колежі Монтегю одного великого шмагателя бурсаків. Якщо ці любителі сікти бідолашних дітей, невинних бурсаків, засуджені на вічну муку, то він, уже напевне, висить зараз на колесі Іксіона і парить різкою куцого песика, щоб він крутив його швидше; якщо ж за сіканку невиняток вихователям дарується вічне блаженство, то, мабуть, він зараз найвище…

Розділ XXII

Кінець хуртовини

— Земля, земля! (гукнув Пантагрюель). Я бачу землю! Хлопці, не журись! Ми недалеко від пристані. Я бачу, небо на півночі яснить. Сироко відчуваєте?

— Вище носа, хлопці (сказав лоцман), вітер переліг! До великої стеньги! Веселіше, веселіше! До драбинок грот-щогли! Кодолу на кабестан! Крути, крути, крути! Руку на фал! Веселіше, веселіше, веселіше! Поверни румпель! Міцніше линву тримай! Готуй саниці! Готуй шкоти! Готуй буліні! Сади галси на бакборті! Румпель на вітер! Тягни шкот штирборту, сучий ти сину!

— Ось тепер, хлопче, принаймні, ти знаєш (сказав брат Жан), ким була твоя матір.

– Іти бейдевінд! Під усіма вітрилами! Румпель нагору!