Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Я прагнув не завдавати Моллі великого жалю, вона розуміла це й випереджала мої зусилля. Була така добра, що я, зрештою, признався їй у своїй невідчепній манії давати драла звідусіль. День у день вона слухала, як я огидно виставлявсь і висловлювався, борсаючись серед химер та гордощів, і їй жодного разу не забракло терпцю. Навпаки, Моллі лише намагалася допомогти мені подолати мою безглузду тривогу. Вона поганенько розуміла, чого я, власне, прагну досягти своїми теревенями, але погоджувалася з усім, обстоюючи мої примари або повстаючи проти них — на мій смак. Лагідність Моллі була така переконлива, що доброта, яка променіла з неї, припала мені до самого серця, стала мовби моєю. Але тоді мені здалося, наче я починаю дурити свою славетну долю, свій, як я його називав, «сенс існування», й нараз припинив балаканину. Самотній, я знову заглибився в себе, радіючи, що тепер моє лихо ще тяжче, ніж давніше, бо я приніс у свою самотність новий різновид відчаю і те, що скидалося на справжнє почуття.

Це все досить банальне. Але Моллі була обдарована справді янгольським терпінням і мала несхитну, просто залізну віру в покликання. Приміром, її молодша сестра, що навчалася в Арізонському університеті, стала жертвою манії фотографувати птахів у гніздах і хижаків у лігвах. Щоб вона й далі могла провадити такі дивні студії й опановувати складну фотографічну техніку, Моллі надсилала своїй сестрі п'ятдесят доларів щомісяця.

Серце воістину безмежне й по-справжньому досконале, спроможне виявляти любов грішми, а не звичайною фальшю, як у мене та в багатьох інших людей. Годі було бажати чогось кращого й у тому, як Моллі ставилась до мене: її цікавив лише фінансовий аспект моєї затяжної авантури. Дарма що подеколи я видавався їй пригніченим і прибитим, мої думки вона вважала за тверді переконання, справді гідні пошани, тож від них не варто відраджувати. Моллі лише попросила скласти для неї список моїх витрат, щоб юна могла виплачувати мені своєрідну пенсію. Я не міг прийняти такого подарунку. Рештки делікатности не дозволяли мені ще більш обдирати дівчину, знову спекулювати на величі її духу та щирій доброті. Отож саме так я свідомо пішов на конфлікт із провидінням.

Соромлячись, я тоді кілька разів навіть спробував був повернутися до Форда. Нікчемний героїзм без жодних наслідків. Я доходив аж до заводської брами, проте безсило завмирав на цій межі, думка, що на мене там, крутячись, чекають усі ті машини, без сліду викорчовувала моє кволе бажання йти далі.

Я зупинявся перед величезними шибками центрального генератора, неозорого велетня, що розжеврювавсь, напомповуючи невідомо що й не знати відки й розганяючи його тисячами лискучих труб, переплутаних і непевних, мов ліани. Одного ранку, коли я отак стояв, роззявивши рота, вулицею випадково йшов мій знайомий росіянин: «Ти ба, хлопче, тебе таки беркицьнули!.. Вже три тижні, як ти не з'являєшся в цеху. Вони тим часом поставили замість тебе якийсь механізм. Я ж попереджав тебе…»

«Якщо так, — сказав я собі тоді, — то принаймні ясно, що це вже кінець… Нема куди вертатися…» І пішов до центру міста. Знову навідався до консульства, бо ще давніше запитував, чи там, бува, не чули про француза на ймення Робінзон.

— Ще б пак, звичайно, чули! — відповіли мені в консульстві. — Він навіть двічі приходив до нас. А ще в нього фальшиві документи… До речі, його й поліція шукає! А ви його знаєте?

Я, звісно, не відповів…

Відтоді я кожної миті сподівався на зустріч з Робінзоном, відчував, що юна неодмінно станеться. Моллі й далі була зичлива та ніжна. Стала навіть іще ласкавіша, пересвідчившись, що я остаточно намірився зникнути. Проте ласкавість у ставленні до мене не могла зарадити нічому. Ми часто гуляли околицями міста: пополудні в Моллі був перепочинок.

Невисокі голі пагорби, березові гайки навколо невеличких озер, подекуди люди, що читали сірі часописи під обважнілим небом із свинцевими хмарами. Ми з Моллі уникали будь-яких плутаних звірянь. Вона, крім того, твердо трималася свого. Була надто щира, щоб довго розводитись із приводу якогось горя. їй вистачало того, що відбувалось усередині, в її серці. Ми цілувались. Але я цілував її не так, як годилося б, не ставав навколішки. Завжди думав водночас і про інше, намагався витрачати якомога менше часу й ніжности, немов прагнув зберегти їх задля чогось витонченого й прекрасного, зберегти для майбутнього, а не давати Моллі, не марнувати просто так. Поводився так, ніби життя забирало, ховало від мене те, що я прагнув дізнатися про нього, життя в глибинах пітьми, тимчасом як я марнував свій жар на поцілунки з Моллі. Гадав, потім уже не матиму його й зрештою втрачу все, бо мені забракне сили: життя, це справжнє кохання всіх справжніх чоловіків, одурить мене, як і решту людей на землі.

Ми поверталися до юрмищ, і я прощався з Моллі біля дверей борделю, бо ночами їй не бракувало клієнтури до самого світанку. Поки вона розважала інших, мені все-таки було дуже боляче, й цей тягар на серці так добре говорив мені про Моллі, що тоді я ставав ближчим із нею, ніж у реальному житті, коли вона бувала поряд. Аби згаяти час, я ходив у кіно. Потім сідав у той або той трамвай і робив екскурсії в ніч. Коли надходила друга година, до трамвая заходили боязкі, вельми незвичайні пасажири; таких я не бачив ні до, ні після цієї години; завжди бліді та оспалі, вони покірними гуртами тяглися до передмість.

Із ними я їздив дуже далеко. Набагато далі від заводів, аж до непевних теренів, де й вулички, і будинки ніби розмиті. Бруківкою, що полискувала від досвітніх дощів, підступав синій світанок. Мої трамвайні супутники зникали водночас зі своїми тінями. Вони заплющували очі, аби не бачити дня. Заговорити з цими тінями було дуже важко. Вони знемагали з утоми. Але не скаржилися, ні: саме вони цілу ніч прибирали незліченні крамниці та контори міста. Прибиральники видавались не такі неспокійні, як ми, люди ясного дня. Можливо, саме через це вони скотилися аж до низу.

Однієї такої ночі, коли я, знов обравши інший маршрут, сів на трамвай, доїхав до кінця й розважливо вийшов з вагона, мені здалося, ніби мене погукали: «Фердінане! Агов, Фердінане!» Цей поклик залунав у сутінках як щось непристойне. Такого я не любив. Над покрівлями, вибиваючись поміж стріхами, дрібними холодними квадратами вже засіріло небо. Певне, мене таки кликали. Я обернувся і одразу впізнав Леона. Він підступив, щось шепочучи, ми стали розмовляти.

Робінзон теж повертався з центру, де прибирав контору. Оце й усі хитрощі, на які він спромігся. Виступав він досить поважно, з дрібкою справжньої величі, неначе щойно виконав якусь небезпечну і, так би мовити, священну роботу. А втім, як я вже помітив, так бундючились усі нічні прибиральники. Серед утоми та самотности в людях часом прокидається божественне. Це божественне світилось і в Робінзонових очах, коли він розплющав їх набагато ширше, ніж звичайно, в синіх досвітніх сутінках. Адже він теж уже прибрав безкінечні шереги туалетів, вимив і натер справжні гори мовчазних поверхів.

Робінзон додав: «Фердінане, я впізнав тебе зразу! З того, як ти зайшов до трамвая! Уяви собі: тільки з твоєї звички відразу хмурніти, коли виявиться, що всередині нема жодної жінки. Хіба не так? Хіба ти не такої вдачі?» Атож, я й справді такої вдачі. Моя душа вочевидь розкрита, мов ширінка. Тож і це точне спостереження не вразило мене. Скорше я тільки здивувався, що й Робінзон не досяг успіху в Америці. Це геть суперечило моїм сподіванням.

Я розповів йому, як опинився на галері в Сан-Тапеті, гадаючи, що й він не уник цієї долі. Проте Робінзон не розумів, на що я натякаю. «У тебе пропасниця!» — відповів він мені вкрай просто. Натомість Робінзон приплив торговельним пароплавом. Він теж намагався потрапити до Форда, але документи, справді надто фальшиві, щоб їх сміливо показувати, змусили його до обережносте. «Вони придатні лише на те, щоб тримати їх у кишені», — зауважив Робінзон. А якщо йти в прибиральники, то ніхто й не цікавиться громадянським станом. Платять там, правда, небагато, зате не зважають на формальності. То був своєрідний нічний іноземний легіон.

— А ти що тут робиш? — запитав мене згодом Робінзон. — Досі не вставив собі клепки? Тобі ще не набридли твої фортелі та викрутні? Ти й далі линеш у подорож?

— Хочу повернутися до Франції, — відповів я йому, — такого життя з мене досить. Твоя правда, минає й це…

— Правильно робиш, — схвалив Робінзон, — бо чоло нам уже зморшки поорали… Ми постаріли, навіть не помітивши цього. І я знаю, що це означає… Я б теж хотів повернутись, але знову ж папери… Зачекаю ще трохи, поки мені справлять добрі документи. Не можу сказати, ніби моя робота погана. Є й гірша. Але ж я не навчаюсь англійської… Люди по тридцять років пропрацювали прибиральниками й досі навіть з місця не зрушили, засвоїли тільки «Exit» бо такий напис на дверях, які вони шурують, та «Lavatory». Ти розумієш мене?

Я розумів. Якби раптом не стало Моллі, я теж був би змушений ставати нічним прибиральником.