Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

І не було б жодної причини гадати, ніби те скоро минеться.

Зрештою, на війні ти запевняєш себе, що, як настане мир, буде краще, тішишся цією надією, мов цукеркою, а потім виявляється, нема нічого, крім паскудства. Спершу цього не наважуєшся визнати, аби не відчута огиди до людей. А згодом якогось дня таки розповідаєш правду всьому світові. Тобі вже остогидло знов і знов загрузати в злиднях. Але геть усі враз висновують, що ти кепсько вихований. Так-то.

Ми ще двічі або тричі зустрічалися з Робінзоном. Він геть змарнів. Французький дезертир, що виготовляв фальшовані алкогольні напої для детройтської братії, відступив йому дрібку свого «бізнесу», Робінзона це спокусило. «Я теж трохи пнувся задля їхніх немитих мармиз, — признався він мені, — але, знаєш, я зіпсував собі шлунок… Відчуваю, тільки-но до мене причепиться перший поліцай, — розколюся… Я забагато бачив… Крім того, завжди невиспаний. Хоч-не-хоч, а сон удень — це не сон. Я вже мовчу про ті конторські порохи, що їх мені набилося повні легені… Ти мене розумієш? Людина від цього гине…»

Ми призначили зустріч на іншу ніч. Я повернувся до Моллі й усе їй розповів. Моллі докладала неймовірних зусиль, аби приховати, як прикро її вразила моя розповідь, але її розпач було неважко побачити. Я цілував її тепер куди частіше, але її горе було тяжке й глибоке, набагато щиріше за те, на яке спроможні ми, звикнувши куди більше розводитись про нього, ніж його є насправді. В американців усе навпаки. Вони не зважуються зрозуміти його і визнати. Трохи ніби й принизливо, але це все-таки горе; не гордощі і тим паче — не ревнощі, не сцени, а щира мука, й слід признатися: нашій душі цього бракує, задля втіхи виявляти горе ми черствіємо. Ми соромимось, що не маємо в серці давнього багатства, збідніли на все, і що думали про людей гірше, хоча насправді вони не такі вже й лихі.

Інколи втомлювалась навіть Моллі й таки нападалась на мене з докорами, щоправда, лагідними й розважливими.

— Фердінане, ти дуже добрий, — казала вона, — і я знаю, яких ти докладаєш зусиль, аби не стати лихим, як решта, але я не впевнена, чи, власне, ти усвідомлюєш, чого прагнеш… Обдумай усе як слід! Фердінане, адже, повернувшись на батьківщину, тобі доведеться заробляти на шматок хліба… Крім того, ти не зможеш гуляти так, як тут, і цілісінькі ночі мріяти… Ти ж так любиш прогулянки… Поки я працюю… Фердінане, ти хоч замислювався над цим?

У певному розумінні вона тисячу разів мала слушність, але в кожного своя натура. Я боявся образити її. Надто тому, що Моллі ображалася дуже легко. Я казав:

— Присягаюся, я кохаю тебе й кохатиму завжди… як можу… по-своєму.

По-моєму — тобто не дуже щиро. А Моллі була така гарна з тіла й така спокуслива. Зате я мав паскудну схильність ганятися за примарами. Може, це не зовсім моя провина. Життя надто часто змушує людину лишатися з примарами.

— Фердінане, ти справді дуже ласкавий до мене, — заспокоювала мене Моллі, — не побивайся аж так… Ти неначе хворий на бажання дізнаватися щораз більше… Оце й усе. Зрештою, така, напевне, твоя дорога. Тільки твоя, і ти на ній самотній… Бо найдалі заходить той, хто подорожує сам. Ти, отже, скоро поїдеш?

— Так, я хочу скінчити навчання у Франції, а потім повернуся, — завзято запевняв я її.

— Ні, Фердінане, ти більше не повернешся… Крім того, й мене тут уже не буде.

Моллі була недурна.

Настала мить розлуки. Ввечері ми пішли на вокзал десь за годину до того, як вона мала йти до борделю. Вдень я попрощався з Робінзоном. Він теж не радів, що я покидаю його. Я щоразу покидав усіх на світі. Коли ми з Моллі стояли на пероні й чекали потяга, повз нас ходили чоловіки, вдаючи, ніби не знають її, проте між собою шепотілися.

— Фердінане, ти вже далеко від мене. Скажи, Фердінане, ти таки справді чиниш так, як намірявсь учинити? Оце лиш і важливе… Тільки на це слід зважати…

Потяг під'їхав до вокзалу. Побачивши паротяг, я вже не був такий самовпевнений. Я обняв Моллі з усією сміливістю, яка ще збереглась у моєму тілі. Вперше в житті відчув щирий жаль до всього світу, до себе, до Моллі, до геть кожного на землі.

Саме цього, напевне, шукають люди, переглядаючи власне життя, тільки цього, — найтяжчого пережитого горя, — аби стати собою перед смертю.

Від того прощання проминули довгі і навіть іще довші роки… Я часто писав у Детройт, а потім і на ті всі адреси, які пам'ятав, у місця, де могли знати Моллі або щось чути про неї. Але жодного разу не отримав відповіді.

Той бордель тепер уже закрито. Це все, що я зміг довідатись. Моллі, ласкава Моллі, коли ти десь у невідомому краї ще маєш змогу мене читати, я хочу, щоб ти добре затямила: мої почуття до тебе не змінились, я досі по-своєму кохаю тебе й кохатиму завжди, ти можеш прийти до мене, коли захочеш поділити мій хліб і мою швидкобіжну долю. Якщо ти зараз уже негарна — не біда! Ми все владнаємо! В моєму серці збереглося стільки твоєї живої гарячої краси, що її вистачить нам обом принаймні ще на двадцять років, аж поки помремо.

Те, що я покинув тоді Моллі, — справжнісіньке божевілля, мерзенне й жорстоке. А проте я боронив свою душу аж до сьогодні. І якщо навіть завтра по мене прийде смерть, я вже ніколи не буду — цього я певен — такий жорстокий, лихий і брутальний, як решта, стільки-бо доброти і мрій подарувала мені Моллі за ті кілька місяців у Америці.