Розділ «ПОДОРОЖ НА КРАЙ НОЧІ»

Я не мав великої певности в правдивості його слів, однак у мене зразу склалося враження, що переді мною неабиякий шакал.

Спокою на душі я не мав. Іще одна халепа, в яку я вскочив, казав я собі, і то дедалі певніше. Я припинив розмову з тим піратом. У кутку побачив безладну купу товарів, які він лишав мені, — кілька жалюгідних сувоїв бавовняної тканини… Зате було чимало стегенних пов'язок, десятки пар капців, перець у коробках, гасові лампи, клістир, а надто величезна кількість консервованого рагу «по-бордоському», що трохи зігріла мені серце; нарешті, кольорова поштівка «Майдан Кліші».

— Біля стовпа побачиш каучук і слонову кістку, я їх купив у негрів. На початку мені не велося, а потім… На ось, тримай, триста франків… Це твій рахунок.

Я не знав, про який рахунок ідеться, але й питати не хотів.

— Ти, може, ще щось виміняєш на товари, — попередив він мене, — бо гроші тут, як знаєш, нікому не потрібні, гроші згодяться тільки тоді, як даватимеш драла.

Він зареготав, і я, тим часом не бажаючи йому суперечити, теж засміявся, ніби був усім задоволений.

Попри злидні, в яких мій попередник животів уже кілька місяців, він завів численну прислугу — самих хлопчиків, які запобігливо подавали йому то єдину ложку, що була на господарстві, то склянку без пари, а то спритно витягали йому з підошов усюдисущих кліщів, що ненастанно залізали під шкіру. Віддячуючи, він щоразу зичливо запускав їм руку між стегон: єдина праця, до якої брався сам, та й виконував її, як і крамар із Фор-Ґоно, з дивовижною спритністю. Таке вочевидь можна спостерігати лише в колоніях.

Меблі, залишені мені, свідчили про неймовірну вигадливість, із якою з ящиків від мила можна збити стільці, столики та фотелі. Той дивний чолов'яга ще навчив мене, як, аби розважитись, коротким копняком чимдалі відкинути важку, панцеровану гусінь, що без упину, здригаючись і заслинюючись, лізла на приступ лісової хатини. Якщо її ненароком роздушити, то бережись, незграбо! Тебе чекає кара: добрий тиждень удихатимеш нестерпний сморід, що дуже довго не вивітрюватиметься з бридкої кваші. Колега навіть десь читав, ніби ці грубезні страховиська — по суті, найдавніші жителі Землі. Вони з'явились, як він казав, у другому геологічному періоді!

— Якби ми, друже, прийшли з такої давнини, як вони, невже ми б не смерділи?

Вечірні зорі в цьому африканському пеклі виявились напрочуд гарні. Суцільне буяння барв, і щоразу трагічніше, немовби величне сонце-вбивство. Незмірний пафос. Проте, як на одну людину, захвату було забагато. Цілу годину небо з краю в край вигравало червінню й шарлатом, потім у лісовій гущавині зароджувалась прозелень і тремкими пасмугами здіймалася від землі аж до перших зірок. Далі ввесь обрій танув у сірині, востаннє на мить спалахували вже втомлені багрянці. Отак заходило сонце. Обважнілі, потовчені барви клаптями спадали на ліс, наче мішура по святкуванні великих річниць. Щодня це відбувалось рівно о шостій годині. Тоді підступала ніч з усіма своїми страхіттями, танцюючи під огидне стотисячне жаб'яче кректання.

Джунглі тільки й чекали на цей сигнал, аби здригнутися, засопіти, заревти всіма своїми глибинами. Не ліс, а величезний, повний ущерть вокзал, усюди кохання й темрява. На кожному дереві справляли бучні бенкети, де подавали живі страви, корчилось незакінчене кохання, тиснувся жах. Зрештою, сидячи в хижі, ми вже не чули одне одного. Відповідаючи, мені доводилося совою кричати через стіл, щоб співрозмовник почув мене. Так, своє я дістав, природи я не любив ніколи.

— Як вас звати? Ви, здається, сказали Робінзон? — перепитував я.

Компаньйон знову розповідав, що місцеві тубільці хворіють на всі заразні хвороби, доходячи справжнього маразму, і що ця голота зовсім не спроможна бодай щось купувати. Поки ми говорили про негрів, насунули цілі рої москітів та інших, трохи більших комах і забились об наш ліхтар такими густими хвилями, що ми мусили загасити світло.

Коли я гасив ліхтаря, переді мною востаннє постало Робінзонове обличчя, притінене хмаринкою комашні. Можливо, саме тому його риси раптом видалися мені знайомими, дарма що доти нікого конкретно не нагадували. Він і далі говорив до мене в темряві, а я тим часом зазирав у минувшину, голос співрозмовника правив мені за поклик перед брамою років, місяців, урешті днів, і я запитував, де міг його бачити. Але не міг пригадати. Мені не відповідали. Так можна й заблукати, йдучи навпомацки поміж пригадуваних образів. Жахливо, що є такі речі й люди, що вже не озиваються з минувшини. Живі, загубившись у схронах часу, поснули, як мертві, і тих, і тих укриває однакова темрява.

І тепер уже не знаєш, кого будити, коли старітимеш: живих чи мертвих.

Я намагавсь пригадати, де бачив Робінзона, як раптом аж підскочив від дивного, наміру гучного сміху, що залунав десь недалеко серед ночі. Сміх замовк. Таж він попередив мене, — це, безперечно, гієни. А далі вже нічого, крім негрів із селища і тамтамів, уривчастого стукоту по дуплавому дерев'яччі, — стукоту, що розлітався, мов звіяні вітром терміти.

Надто ім'я Робінзона не давало мені спокою, і то дедалі більше. В темряві ми заговорили про Європу, про страви, які там споживають, маючи гроші, а також напої — які ж вони свіжі. Ми не говорили про завтрашній день, коли я залишуся тут сам, можливо, на кілька років із тими всіма бляшанками рагу. Невже на війні таки краще? Ні, на війні безперечно гірше. Атож, гірше, Робінзон також погоджувавсь із цим, бо й сам побував на фронті, а подавсь аж сюди… А тут, однак, уже й лісом наситивсь… Я спробував заговорити з ним про війну. Він, проте, ухилився. Нарешті, коли ми полягали кожен у своєму кутку розчухраної листяної хижки, він не соромлячись признався, що, добре все зваживши, воліє піти на можливий ризик опинитись у лабетах цивільного суду за шахрайство, ніж далі животіти на рагу, на яке він тут був приречений майже рік. Я так і завмер.

— А ви не маєте вати на вуха? — запитав він іще. — Якщо ні, наскубайте з ковдри й візьміть бананового жиру. З цього теж будуть непогані тампони. Я й чути не хочу, як ревуть оті паскудні корови.

Нестерпне ревище зчиняла, мабуть, усяка звірина, лише не корови, проте Робінзон полюбляв уживати саме цю хибну родову назву.

Порада заткнути вуха зненацька вразила мене, мені здалося, ніби за нею криються диявольські хитрощі. Я став цілковито безборонною жертвою страху, що цей чоловік уб'є мене тут, на складаному ліжку, перше ніж піде й забере рештки каси. Ця думка просто приголомшила мене. Що діяти? Кричати пробі? Кому! Людожерам із того села? Зникнути? По правді, я й так уже майже зник. У Парижі без грошей, без позичок, без власности я навряд чи й жив, доводилось докладати ого яких зусиль, аби не зникнути. А що тут? Хто завдасть собі клопоту пертись у Бікомімбо, — хіба щоб плюнута на тутешню воду, — задля втіхи оживити давні спогади? Вочевидь ніхто на таке не зважиться.