Розділ «ПОЕЗІЇ»

Хоч келію навпомацки зачинять,

то плач, то регіт часом долетить,

у норах у земних лише й спочинок.

І свічкою всяк дихав чоловік,

гойдав лиш вогник у своїй норі,

утратив і обличчя, і свій вік,

як дім без вікон, у такій порі

вже не вмирав, немовби вмер давно.

Читали рідко, сохло все воно,

неначебто мороз по книзі крався,

і як з кісток у них звисали ряси,

так зміст із слів звисав кудись на дно.

Не розмовляли один з одним, ні,

коли стрічались в чорних коридорах,

торкаючись лише волоссям довгим,

й ніхто не знав, сусід упав із ніг

чи диба ще.

Де в сяєві ікон

лампадок світло від оливи диха,

ченцям у златі врат ввижався вихід