Розділ «ПОЕЗІЇ»

із саду золотого замість лиха,

й дивились, повні недовіри, сон,

і шелестіли бородами тихо.

Життя їх, як тисячоліття мли,

і світло й ніч у нім не розчинялись;

мов хвилі, накотившися помалу,

їх в материнське лоно принесли.

І зібгані, як зародки, були,

маленькі ручки, голови великі,

не їли, мов земля, що їх облипла,

для них зробилась їжею колись.

І нині богомольців тисячі,

що йдуть до них упасти на коліна.

Вже триста літ лежать вони вночі,

та їх тіла не піддаються тлінню.

Підносячись, як свічка, морок вкруг

тіла коптить, уже давно лежачі,

прикриті рам’ям, сховані неначе,

лиш понад чорні складки необачно

здіймаються на грудях гори рук.