Розділ «7»

Водій замахнувся прикладом, але я перехопив його за руку.

— Відставити! Знайшов, чим перейматися… це, братухо, життя! Не всі ж такі герої, як ти… — й до Кохи: — Давай позакинемо товар — і хутчій будемо змотуватися звідси! Тобі ж іще трупи треба позакопувати…

З-за анґару вийшов Барабаш.

— Слухай, — сказав він заклопотано, — там якісь обревки замикані… Випустить, чи що?

Я глянув на Коху.

— Мої! — неохоче озвався він. — Ці бики налетіли так несподівано, що ніхто й стрельнути не встиг. Їх і не били, — просто роззброїли — і в склад.

— Хай сидять! — вирішив я. — Хто їх замкнув, той нехай і випускає… Зараз розберемося з товаром. Ти, — глянув я на Барабаша, — тягни сюди сумку з грошима! А ти, — обернувся до водія, — підганяй авто! На все двадцять хвилин.

Коха стояв переді мною, застромивши руки в кишені, — малий, стрижений під машинку й од того подібний до шимпанзе, — й понуро дивився спідлоба.

— Не вспапашивайся, братан… все будет о' кей, слышь! — я ляснув його по плечу й дико заіржав. — Мы хоть и отмороженные, но живем по понятиям!

— Солдат ребенка не обидит! — докинув Барабаш, витягуючи з багажника моєї шістки шкіряну торбу, де були запаковані гроші.

Я показав дулом автомата на склад.

— Полічили грошву, в темпі, — і щоб за двадцять хвилин товар був у машині! Я чатую на воротях. Запитання?

— У матросов нет вопросов! — хвацько відказав Барабаш. Авто вже стояло біля ангару. Водій вистромився з вікна й

мовчки розглядав усю оцю картину, — знівечені трупи, розкидані по всенькому дворищу, двері в підсобку, які зависли на одній петлі, — і, звичайно ж, нас із Барабашем, бо віддалік ми чомусь дуже скидаємося на гамадрилів…

— А ти чого сидиш, як Ісусик? — поспитавсь я, проходячи коло машини. — Вбитих не бачив, чи що? Це все дрібниці… робота в нас така, братухо! Вилазь, вилазь! Поки доїдемо назад, то ще не раз потрапимо в таку ситуацію!..

Надвечір ми під'їжджали до міста. Друга половина рейсу обійшлася без жодних пригод, і коли я побачив перші кам'яниці передмістя, оточені височенними кудлатими соснами, й ліхтарі над автострадою, що сяяли привітними радісними вогнями, й натовпи люду на зупинках окружного шосе, то мені нарешті відлягло від серця, і я відкинувся на сидінні, й навіть замугикав од повноти почуттів оту дурнувату пісеньку про Вову, котрий ходить на дискотеку і знає всього три нецензурні слова.

— Ну, доповзли-таки! — озвався нарешті водій. На зворотному шляху він мовчав, як затявся, й аж тепер повеселішав. — Оце поїздка… якщо б не ви з Барабашем були в конвої, то гаплик усім приснився б!

Я коротко реготнув.

— Братухо, хіба можна це назвати роботою? Так собі, дитячі пустощі! Тих придурків убити — як два пальці обмочити було!

— Та їх же ж було більше десятка! — крутнув головою водій. — І всіх завалив один боєць!