Розділ «7»

— Очухался, сука! — долинув іздалеку голос Хобота. — Ну, сейчас ты у меня попляшешь, казлина!

— С кем ты хочешь базарить, гнида? — я поворушив кулю, й вона лягла на язик. — Ты кто по жизни, а? Ты же полуцвет, на хрен! Шестерка ты, а не бригадир… понял?

Хобот крутонувся мов обпечений. Він сидів коло водія, і його лице обернулося до мене в фас.

— Не вспапашивайся, бригадир… еще рано! — перехопив його за руку Воркута. — Вот приедем на место, и пидор по-другому петь начнет…

Я підштовхнув кулю язиком, і вона лягла вістрям уперед.

— Да куда вы приедете, крысы вы позорные? Вы уже трупы, ясно? Вы же, казлы, так и не поняли, в какое дерьмо вляпались!

— Поговори, поговори… — буркнув Бас.

— А ты молчи! — глянув я на нього. — Ты вообще пустое место, въехал?

Хобот подався вперед і згріб мене за вилоги шкірянки. Його лице з маленькими ведмежими очицями опинилося за яких двадцять сантиметрів.

— Ты, падла, лучше готовься к смерти! Мы же тебя.

Я виплюнув кулю простісінько йому в обличчя. Звук був такий, наче вилетіла пробка з пляшки шампанського; куля ввігналася в око, й воно тут же стало роздуватися, мов пухир, жахливо вилазячи з лоба, і тоді стало видно, що насправді очне яблуко дуже велике й у ньому багацько всяких жилок і судин, котрі переплітаються і так і сяк, — а далі, насилу до половини вилізши з орбіти, воно зненацька вибухнуло, мов гнилий помідор, і геть обляпало кривлею всеньку мою мармизу.

— А-а-а! — закричав Хобот, затуляючи розчепіреними пальцями криваву діру; тої ж миті я похилився вбік і щосили буцнув головою Воркуту, ціляючи йому в скроню, а далі підняв сковані руки й, блокуючи удар, якого завдавав мені Бас, вгатив складеними докупи кулаками водія. Шосе немовби стало дибки; узбіччя блискавично плигнуло назустріч, зростаючи в розмірах; далі все пішло шкереберть, і я насилу встиг скрутитися бубликом і впасти між сидіннями.

І досі не можу втямити, як це мені пощастило вилізти з перевернутого авта, маючи на руках оті браслети, котрі од струсу врізалися в самісіньку кістку. Пам'ятаю, що прийшов я до тями, сидячи на снігу, — страшенно боліла голова й ще дужче, хоч криком кричи, боліли зап'ястя, скалічені кайданами. Довкруг був якийсь пустир; кроків за тридцять од мене лежав догори колесами рейндж-ровер. Я звівся на ноги і, ковзаючись у снігу, побіг углиб пустиря. Усе це я робив геть автоматично, не розмірковуючи про доцільність своїх учинків. Рефлекси не підвели мене й цього разу — щойно я пробіг метрів п'ятдесят, як пролунав глухий вибух і довкруги стало видно, як удень. Я обернувся. Побачив: джип перетворився на справжнісінький вихор з вогню й чорного диму, і з салону долинають нелюдські пекельні голоси, схожі на виття звірів у зоопарку. Трохи далі на шосе починали спинятися авта. Я знову став тікати й біг, поки не впав лицем у сніг. Аж тоді до мене повернулася здатність мислити й фахово оцінювати ситуацію.

Операція пішла, звичайно ж, собаці під хвіст, і полковник Урилов тут ні при чому — аґентом рекетирів був один із міліцейських босів; однак ні перше, ні друге мене геть не турбувало. Важливо було тільки одне: в полоні залишався Бара-баш.

Я сів і став крутити головою, форсуючи мисленєвий процес. За хвилю всі фраґменти почали ставати на місця. Я заліз розпухлими пальцями у внутрішню кишеню шкірянки. Руки геть не слухалися, однак мені вдалося витягти з чохла комірковий телефон і сяк-так набрати номер.

У слухавці задзуміли гудки.

— Ну? — поспитався на тім боці Урилов.

— Це Оскар! — хрипко сказав я. — Полковнику, біда…

— Знаю! — буркнув той. — Операція провалилася. Вас із Барабашем розконспіровано. Всі тут стоять на вухах, і міністр у тому числі. Де ти?

— На окружному шосе. Хобот, Бас і Воркута загинули. Вантаж пішов у невідомому напрямку. А найгірше те, що вони взяли в полон Барабаша.