Розділ «7»

— А как же ты без глазика проживешь, родимый? — лагідно поспитався Вован, проводячи пальцем по вістрю. — Бедненький ведь будешь… одноглазый!

Я дико посміхнувся.

— Мао Цзе дун сказал: «Бедность — это хорошо, лишения — это счастье!»

Здається, я так і не докінчив цю фразу, позаяк останні слова потонули в шаленому стакато автоматного вогню. Наче у сповільненій зйомці, я побачив, як бецман, котрий стояв спиною до вікна, затіпався всеньким тілом, а потім з грудей у нього полетіло криваве шмаття, й стало видно, як від пояса до самісінького плеча його перекреслили по діягоналі здорові діри, подібні до щурячих нір, й звідти просто на очах ударила гаряча темна кров. Черга прошила його наскрізь і, з тріском панахаючи повітря над самісінькою моєю головою, хльоснула по всій підсобці; у той же мент я відчув, що руки мої вільні, хитнувся вбік і вихопив у Вована його шило. Він сахнувся до стіни, але мої рефлекси спрацювали хутчій — шило, чвакнувши, увійшло йому в праве підребер'я і проткнуло печінку, наче вона була якимось жмутком вати. Відштовхуючи від себе тіло, яке зігнулося в страшній конвульсії, я крутонувся, щоб ухопити автомат, що лежав на підвіконні, але у вуха вдарила друга черга, і я побачив скажене обличчя водія, який устиг випередити мене й, вищиривши зуби, почав смалити з того автомата, водячи перед собою стволом, щоб захопити якомога більший сектор. Я подався назад, ухиляючись од гільз, що їх шалено відсікав механізм, аж надворі щось оглушливо бахнуло, й тільки-но я втямив, що це здетонувала ґраната Ф-І, як бахнуло ще, й сього разу в коридорі — та так, що зі стелі обвалився здоровий кавалок тиньку й гепнув мені просто на голову.

— Йолопе! — заревів я, кашляючи од їдкого чаду вибухівки й вапняного пилу. — Здурів, еге?

В коридорі щось загупало, й на порозі став Барабаш.

— О… вони тут! — він поправив на плечі ремінь автомата. — Цілі?

Я посварився кулаком.

— Ти, ошелепку! Клепки повипадали, еге?

— А що?

— Що, що… Треба було ще сюди ґранату засандалити: я тоді залупу тобі одірвав би й на твою дурну стрижену довбешку натягнув! Ти де це був так довго?

Барабаш здивовано витріщився на мене.

— Як це — де?.. Ми ж домовлялися — проходить півгодини, і якщо рація мовчить, то треба приїжджати й убивать усіх, кого спірвеш… Ти що, братан!

— А мені тут замалим око не викололи! — поскарживсь я. — Ти всіх поклав?

— До одного! Вони й отямитися не встигли, поняв? А певно, я — це ж взвод спецназу, не хрін собачий!

Цей обревок і справді провів операцію дуже вдало: трьох одморозків забив коло входу, п'ятьох розстріляв у підсобці через вікно, а решту закидав ґранатами, коли вони стали вискакувати надвір. У коридорі коїлося щось несусвітнє: стеля обвалилася, стіни були закіптюжені й скрізь валялися трупи бойовиків, котрих буквально порозривало на шка-маття.

— Ну, гаразд! — сказав я, озираючись наокіл. — Шукайте Коху… вони, мабуть, десь його замкнули. І треба хутчій звідси ушиватися, бо ще мєнти налетять!

Наркодилера ми знайшли в одному з анґарів. Братва повісила на двері здоровезний замок, і я, не церемонячись, розсадив його пострілом з автомата.

— Ага, — озвався водій, коли той з'явився у дверях, — ось він, сука! Ти що це нас продав, га?

— Вони тримали мене на мушці! — буркнув Коха, мружачись од світла. — А я вам що, камікадзе?