Розділ «2»

— Ото й погнали! — скомандував Барабаш, вмикаючи магнітофон. — Але в темпі… й без вибриків мені, а то заріжу!

Під стелею попливла тягуча східна мелодія. Дівчата пішли вихиляса, дригаючись у такт музиці. Вони трясли своїми тілесами, вигиналися й закидали руки за голову, млосно заводячи очі під лоба. На танок живота це й близько не було схоже — я бачив, як його виконують у Пакистані, й нині отака профанація навівала на мене нудьгу.

— Ану ж бо і я з вами! — вигукнув Барабаш.

Я озирнувся й аж рота роззявив: цей обревок уже встиг розібратися догола й навіть повісив на шию Зоряну. Змія неначеб аж струмувала по ньому своїм оливково-жовтим тілом.

— Гоц давай, гоц! — заревів Барабаш, підбігаючи до дівчат. Ну це було й видовисько! Треба, сказати, що Барабаш всенький розписаний татуюванням: на грудях виколота голова міліціянта в картузі з радянською кокардою, й коли глибоко вдихати повітря, міліціянт шкірить ікла; на спині — портрет Че Гевари зі здоровезною чорною бородою; нижче, на сідницях, двоє чортів, котрі держать лопати з вугіллям — під час ходи ці почвари починають рухатися, й здається, ніби вони по черзі жбурляють паливо в топку, себто в задній прохід; але найбільшою ж гордістю цього обревка був фалос — із вживленими під шкіру кульками, розписаний фразами на кількох мовах, а на голівці витатуювана муха… ну, як жива, їй-богу!

— Ве-е-е! — завищали дівчата, угледівши Зоряну.

— Стоять! — гаркнув Барабаш. — Чого полякалися, дурепи… це ж ваша сестра!

Анаконда насторожилася, загрозливо похитуючи своєю банькатою головою.

— Вона кусається?

— Хто мене слухає, того не вкусить! — заявив Барабаш. — А хто не виконує команди, зразу ж гаплик!

— Проковтне, — суворо сказав я, — й не облизнеться!

— Гоц! — заволав Барабаш, закидаючи хвіст анаконди собі на шию. — Погнали, ну!

Всі троє почали плигати й тупати ногами. Дівчата боязко глипали на змію й старалися триматися подалі. Барабаш стрибав мало не до стелі, і його прутень гойдався то вгору, то вниз, гучно бухкаючи по животу. Ритм усе наростав і наростав, повійниці плигали все хутчій, заохочувані ляпасами нижче спини, котрі щедро роздавав їм Барабаш, змія перелякалася й цупко сповила його своїми кільцями, конвульсивно смикаючи головою, Більбонський аж горлав од утіхи, а тоді почав стрибати довкруг тієї трійці, — аж врешті я й сам перейнявся цією забавою і став ляскати в долоні.

— Нормально! — заволав Барабаш і так ляснув чорнявку, що вона підстрибнула мов дика коза. — Темп давай, темп!

У кишені запищав комірковий телефон. Я неохоче відірвався від споглядання цього захоплюючого видовиська й приклав слухавку до вуха.

— Ну, — сказав я нетерпляче. — Хто? А, це ти… привіт! Розважаємося, що ж іще… На імідж працюємо, одне слово. Ну… Пропозиції? Були, ще й скільки! Без роботи не зостанемося. Що? Нарешті можна? Ого, навіть так? Зробимо, нема проблем… У якому стані? А в якому ж він іще може бути! В робочому, звичайно. Голову під кран з холодною водою — і хоч зараз в бій! Та голий з дівками скаче… і змія на шиї. Зоряною зветься. Звідки? А купив, каже. В переході начебто… в переході, кажу! Ну в якому ж іще — в підземному, треба думати. А я звідки знаю? Доларів за сто ніби… Та я собі руку по лікоть одрубав би — такі гроші вгилити! Одне слово, я зрозумів. Зробимо, нема проблем… Відбій.

Я сховав телефон у кишеню й глянув на Барабаша.

— Ти, обревку… тривога!

— Що? — не втямив Барабаш.

— Тривога, кажу! Вдягайся… сорок п'ять секунд!