Розділ «Зустріч із родичами Нійолє»

Але на її гукання вистрибнула та сама дівчинка, з якою я спілкувався на вулиці. Вона знову замоталася в портьєру, що висіла у передпокої, і виглядала звідти, мов метелик із кокону. З кімнати почулися кроки діда Олега.

Я набрав у груди якомога більше повітря — досить розводити мокротиння під носом! Це має бути чоловіча зустріч — і ніяких пестощів!

Дід Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.

Дід прокашлявся і нарешті мовив:

— Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…

Дівчинка застрибала довкола нас.

— Це Нійолє, — сказала бабця Ліда. — Твоя зведена сестричка.

Отакої! Невже це вона — донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?

— А що це в неї за ім’я? — зневажливо запитав я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? — запитав дід. — Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?

Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати — про якусь там Нійолє.

Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!

За тим і приїхав.

— Ну, проходь, проходь, — сказав дід Олег. — Ми саме збираємося вечеряти.

Він знову поплескав мене по спині, і я поморщився — відчув біль від опіків.

— Ой, та він же весь горить! — скрикнула бабуся Ліда.

Я пояснив, що півдня провів на спекотному сонці.

— Будемо тебе лікувати, — сказала бабуся. — А поки що мий руки — і до столу! Нійолє, принеси братові чисту тарілку і кухлик.

Нійолє розмоталася з портьєри і дивилася на мене зацікавленими очима.

— Барбідонці їдять із картонних коробочок, — упевнено мовила вона. — А пити їм не можна, бо від того в них виростають довгі нігті на ногах. І тоді вони не можуть ходити — лише шкребуть ними по підлозі. І весь час падають!