Розділ «Дама тіней»

— Ти кажеш, що та частина мого життя в минулому. І йдеться тут зовсім не про ширево. Ти маєш на увазі Нью-Йорк, Америку, мій час, геть усе. Якщо це так, то я хочу і з цією частиною покінчити. Ландшафт хіровий, а від співрозмовника смердить. Часом буває так, Роланде, що порівняно з тобою навіть Джиммі Свогарт здається майже нормальним.

— Попереду на нас чекають великі дива, — сказав Роланд. — Надзвичайні пригоди. Більше того — у тебе є шлях для пошуку і шанс відновити втрачену честь. І є ще дещо. Ти можеш стати стрільцем. Врешті-решт, не обов'язково ж я маю бути останнім. У тобі це є, Едді. Я бачу. Я відчуваю.

Едді розсміявся, хоча по щоках у нього котилися сльози.

— Шикарно! Просто шикарно! Саме те, що мені треба! Мій брат Генрі. От він був стрільцем. У місці, яке називається В'єтнамом. Та йому просто пощастило, що він там побував. Тобі треба було бачити його під тяжким кайфом, Роланде. Він без допомоги не міг навіть до сраного туалету дійти. Якщо поряд нікого не було, він просто сидів, дивився по ящику боротьбу і робив собі, блядь, у штани. Класно бути стрільцем. Я бачу. Мій брат був наркоманом, а у тебе зірвало на хуй дах.

— Можливо, у твого брата не було чіткого уявлення про те, що таке честь.

— Може, й так. У нашому районі таке не хавалося. Честь була просто словом, яке говорили після «Ваша», якщо тебе брали за дупу, коли ти курив косяк чи знімав колеса з крутої тачки якого-небудь чувака, і тягнули в суд.

Едді плакав дедалі сильніше, але водночас і сміявся.

— А тепер давай про твоїх друзів. Наприклад, про того чувака, про якого ти говорив уві сні, Катберта чи як його там…

Стрілець мимоволі здригнувся. Навіть усі довгі роки тренування не допомогли йому втриматися.

— їм хоча б перепало того, про що ти тут торочиш, наче клятий сержант, який вербує найманців у морфлот? Пригод, пошуків, честі?

— Вони розуміли, що таке честь, — повільно сказав Роланд, думаючи про тих, що пропали.

— І як, це їм дало щось більше, ніж моєму братові, теж стрільцеві?

Стрілець не відповів.

— Знаю я тебе, — сказав Едді. — Багацько таких, як ти, бачив. Ти просто ще один двинутий, що співає «Вперед, Христові воїни», розмахуючи прапором в одній руці й револьвером — у другій. Не потрібна мені ніяка честь. Все, що мені треба, — курка на вечерю і вмазатися. Саме в такому порядку. Тому кажу тобі: давай, іди. Ти можеш. Але в ту саму мить, коли ти підеш, я прикінчу те, що від тебе тут залишиться.

Стрілець нічого не сказав.

Едді криво всміхнувся і тильними сторонами долоней змахнув зі щік сльози.

— Хочеш знати, як це називають у нас удома?

— Як?

— Мексиканська нічия.

Деякий час вони просто дивилися один на одного, а потім Роланд різко перевів погляд на дверний прохід. Бічним зором вони обидва побачили — Роланд більше, ніж Едді, — що відбувся черговий поворот, цього разу ліворуч. Тут були розкладені іскристі ювелірні прикраси. Деякі з них лежали під захисним склом, але оскільки більшість була відкрита, то стрілець зробив висновок, що це дешеві підробки… те, що Едді назвав би біжутерією. Темно-коричневі руки покрутили кілька речей, але якось побіжно, для годиться, а потім з'явилася інша продавщиця. Відбулася розмова, яку жоден з них не чув, і Дама (оце так Дама, подумав Едді) захотіла побачити ще щось. Продавщиця кудись пішла, і саме цієї миті погляд Роланда різко повернувся до дверей.