Розділ «Дама тіней»

— А як ти думаєш, що могло б статися?

— Думаю, вони б зникли.

Едді кивнув. Йому теж так здавалося. Пуф! Зникли, наче помахом чарівної палички! Зараз ви їх бачите, дорогі друзі, а тепер — раз, і їх нема. Те саме, що сталося б, якби кіномеханік у кінотеатрі взяв і всадив у проектор кулю з шестизарядного револьвера, хіба ні?

Якщо вистрілити у проектор, кіно обірветься.

Едді не хотів, щоби екран погас.

Йому не хотілося, щоби пропали гроші, витрачені на квиток.

— Ти можеш піти сам, — повільно промовив Едді.

— Так.

— Типу того.

— Так.

— Ти потрапиш у її голову. Так само, як потрапив до моєї.

— Так.

— Так ти проберешся автостопом у мій світ, та й по всьому.

Роланд промовчав. «Автостопом» — одне з тих незрозумілих слів, які Едді часом вживав… але суть він ухопив.

— Але ти зміг би пройти у своєму власному тілі. Як там, у Балазара. — Він говорив уголос, але насправді розмовляв сам із собою. — Тільки для цього тобі потрібен я, правильно?

— Так.

— Тоді візьми мене з собою.

Стрілець розтулив рота, аби відповісти, але Едді вже поспіхом продовжував:

— Не зараз, я не про те, щоб зараз. Я знаю: якщо ми просто… зненацька вискочимо, то почнеться паніка чи ще яка фігня. — Він дико розреготався. — Наче фокусник, що витягає з капелюха кролика. От тільки капелюха нема, авжеж. Ми почекаємо, поки вона залишиться сама, а тоді…

— Ні.