Розділ «Дама тіней»

Роланд би зрозумів.

7

Коли Роланд відчинив двері з написом «ДАМА ТІНЕЙ», то побачив щось таке, чого на початку геть не зрозумів, — але збагнув, що це не має значення.

То вочевидь був світ Едді Діна, але зітканий з якоїсь суміші вогнів, людей і предметів — стільки предметів стрілець за все своє життя не бачив. Судячи з вигляду, то були жіночі речі, і до того ж явно виставлені на продаж. Деякі лежали під склом, деякі були складені в спокусливі стосики та виставлені напоказ. Але це більше не важило, бо той світ перед їхніми очима проплив повз одвірок. Дверним проходом були очі Дами. Він дивився крізь них так само, як крізь очі Едді, коли той рушив уздовж проходу небесного диліжанса.

Едді ж стояв, немов блискавицею уражений. Револьвер у його руці затремтів і трохи опустився. Стрілець міг би легко забрати у нього зброю, але не став цього робити. Просто спокійно стояв. Цей трюк він вивчив давним-давно.

Зараз вид крізь двері зробив один із тих поворотів, які видавалися стрільцеві такими запаморочливими, — але Едді той самий різкий оберт на диво заспокоїв. Роланд ніколи не бачив кіно. Едді дивився їх тисячами, і те, що він бачив зараз, нагадувало миттєву зміну ракурсу. Такі прийомчики застосовувалися у фільмах на кшталт «Геловіну» і «Сяйва». Він навіть знав, як називається штука, якою це все знімалося. Стедікам. Саме так.

— І в «Зоряних війнах», — пробурмотів він. — Зірка смерті. Як вони залітали в ту сучу тріщину, пам'ятаєш?

Роланд тільки подивився на нього і нічого не відповів.

У полі зору, яке Роланд вважав дверним отвором, а Едді вже починав сприймати як якийсь чарівний кіноекран… кіноекран, у який за сприятливих обставин ти зможеш увійти так само, як той чувак вийшов із екрану в реальний світ у «Пурпуровій троянді Каїру»… з'явилися руки — темно-коричневі руки. Хрінове кіно.

Едді тільки зараз зрозумів, наскільки воно хрінове.

Тільки на іншому боці дверей, крізь які він дивився, цей фільм ще не був знятий. Так, то був Нью-Йорк — це проголошували самі лише клаксони таксівок, як би віддалено і слабко вони не звучали, — і дія відбувалася в котромусь із нью-йоркських універмагів, у які він часом ходив, але все було якимось… якимось…

— Це давніше, — пробурмотів він собі під ніс.

— Ще до твого «коли»? — спитав стрілець.

Глянувши на нього, Едді коротко розсміявся.

— Ага. Можна і так сказати.

— Вітаю, міс Волкер, — сказав непевний голос. Картина в дверях так стрімко наблизилася, що навіть у Едді трохи запаморочилося в голові. І він побачив продавщицю, яка вочевидь була знайома з власницею чорних рук — знала її та чи то не любила, чи то побоювалася. Або і те, і те разом. — Вам допомогти?

— Оцей. — Власниця чорних рук підняла білий шалик з яскраво-синьою облямівкою. — Загортати не треба, дитинко, просто засунь його в пакет.

— Будете розплачуватися готівкою чи че…

— Готівкою. Я завжди плачу готівкою, правда ж?

— Так, гаразд, міс Волкер.