Розділ «Пролог»

Моряк

Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.

«Він тоне, стрільцю, — казав чоловік у чорному, — і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».

Але сон не був кошмарним, якраз навпаки — приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж продовжувати жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.

«Добре, гаразд, я потону, — подумав він, слухаючи рокіт хвиль. — Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…

Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру грецьких горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім — про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.

Страховисько — повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, — втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом — залишалося не більше чотирьох ярдів'. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.

— Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дед-е-чем? Дед-е-чек?

Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало — він не міг згадати, де він і як сюди потрапив, чи він справді наздогнав чоловіка в чорному, чи це був лише сон. Знав тільки, що треба якомога швидше забиратися подалі від води, поки вона не затопила йому набоїв.

Почувши неприємне ревіння води, що невпинно наростало, стрілець перевів погляд з чудовиська (істота зупинилася і підняла клешні, за допомогою яких просувалася берегом, зараз викликаючи в пам'яті абсурдну згадку про боксера у вихідній позі, яку Корт, навчаючи їх, називав позою честі) на велетенську хвилю з гребенем білої піни, що насувалася прямо на них.

«Воно чує хвилю, — подумав Роланд. — Чим би воно не було, у нього є вуха». Він зробив спробу підвестися, але занімілі ноги підігнулися.

«Це сон, — подумав він. — Я досі сплю». Але навіть у такому розгубленому стані, як зараз, він розумів, що це припущення надто принадне, аби виявитися вірогідним. Він спробував встати ще раз (і тепер йому майже вдалося), але знову впав. Хвиля вже підкочувала. Часу не було. Йому не залишалося нічого, крім як пересуватися так само, як це робила істота праворуч: обпираючись на обидві руки, він підтягував своє тіло і повз галькою узбережжя нагору, подалі від хвилі.

Повністю уникнути її не пощастило, проте він відповз досить далеко, на що й розраховував. Хвиля накрила лише його чоботи. Майже підібравшись до його колін, вона відкотилася. «Можливо, перша дісталася не так далеко, як я думав. Можливо…»

У небі стояв півмісяць, оповитий серпанком туману. Але тьмяного світла, яке пробивалося крізь нього, було досить, аби роздивитися, що кобури потемніли. Револьвери точно промокли. Чи сильно — годі було сказати. Чи набої в барабані та в патронташі теж набралися вологою — залишалося невідомим. Спочатку він мусить забратися подалі від води, а тоді вже перевіряти. Він мусить…

— Дод-е-чок? — пролунало вже значно ближче. Переймаючись через воду, стрілець геть забув про те, що вона викинула, — про істоту. Він озирнувся і побачив, що їх розділяє лише якихось чотири фути. Повзучи, потвора підтягувалася на клешнях, встромляючи їх у вкритий галькою та мушлями пісок узбережжя. Вона підняла своє м'ясисте зигзагоподібне тіло, від чого умить стала схожою на скорпіона, от тільки жала на кінці тулуба Роланд не бачив.

Знову розкотистий гуркіт, цього разу значно гучніший. Істота негайно зупинилася й підняла клешні вгору, знову демонструючи власний варіант «пози честі».

Ця хвиля вже була більшою. Роланд знову почав підтягуватися вгору схилом узбережжя. Щойно він витяг руки, тварюка з клешнями метнулася до нього з такою блискавичністю, яку годі було навіть уявити, судячи з її попередніх рухів.

Стрілець відчув яскравий спалах болю у правій руці, але думати про це було ніколи. Він щосили відштовхувався від землі підборами промоклих чобіт, чіплявся за неї скрюченими пальцями і все-таки спромігся уникнути хвилі.

— Дид-е-чик? — зажурено запитала потвора, наче кажучи: «Невже ти мені не допоможеш? Бачиш, я у безвиході!» — і Роланд побачив, як кінці великого і вказівного пальців його правої руки зникають у зубчастому дзьобі істоти. Вона знову метнулася вперед, і Роланд підняв праву руку, з якої стікала кров, — саме вчасно, аби врятувати ті два пальці, що залишилися.