Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

То лунав голос Еонве, оповісника Манве, — Еонве прибув із Валімара і закликав Еаренділа постати перед Силами Арди. Й Еаренділ вступив у Валінор і в чертоги Валімара, й ніколи вже не ходив землею людей. Валари ж радилися гуртом, прикликавши навіть Улмо з морських глибин; і Еаренділ постав перед ними, і передав послання Двох Родів. Прощення благав для нолдорів і жалю до їхніх тяжких печалей, а ще милосердя до людей та ельфів і підтримки в час скрути. І благання його було почуто.

Ельфи розповідають, що після того, як Еаренділ пішов шукати дружину свою Елвінґ, Мандос заговорив про його долю; і він мовив:

— Невже смертний муж ступить живим на невмирущі землі й житиме далі?

На це Улмо сказав:

— Для цього він і прийшов у світ. І повідай-но мені, хто він: Еаренділ, син Туора з роду Гадора, чи син Ідріль, Турґонової доньки з ельфійського дому Фінве?

І Мандос відповів:

— Однаково нолдор, котрий добровільно пішов у вигнання, не може повернутися сюди.

Коли все було сказано, Манве оголосив свій присуд, і він мовив:

— У цій справі наділено мене владою вершити судьбу. Небезпека, на яку він наразився з любові до Двох Родів, не спіткає Еаренділа ні дружину його Елвінґ, яка ризикувала з любові до нього; та не походжати їм ніколи між ельфів чи людей у Зовнішніх Землях. Ось моє рішення щодо них: Еаренділові, Елвінґ і їхнім синам надано буде дозвіл самим вільно обрати, до котрого з родів належать їхні долі й за котрим родовим законом їх слід судити.

І от, коли минуло вже чимало часу, відколи пішов Еаренділ, Елвінґ почулася самотньою і злякалася; і, блукаючи біля краю моря, наблизилася до Алквалонде, де стояли телерські флотилії. І телери заприязнилися з нею, і, слухаючи її оповіді про Доріат і Ґондолін, про біди Белеріанду, перейнялися жалем і подивом; і Еаренділ, повернувшись, застав її в Лебединій Гавані. Проте небавом їх прикликали до Валімара й там проголосили їм рішення Старшого Короля.

Тоді Еаренділ мовив до Елвінґ:

— Обирай ти, бо світ уже втомив мене.

І Елвінґ, згадавши Лутіен, обрала, щоби їх судили як Первородних Дітей Ілуватара; і заради неї Еаренділ обрав те саме, хоча серце його радше тяглося до роду людей і до батькового народу. Тоді, за наказом валарів, Еонве пішов на берег Аману, де все ще дожидали вістей Еаренділові супутники; він узяв човна, посадовив туди трьох мореплавців, і валари відіслали їх на Схід із сильним вітром. А Вінґілот узяли, й освятили, і пронесли через Валінор до найдальшого краю світу; там він проминув Двері Ночі, і його здійняли аж до неозорих небесних просторів.

Став той корабель прегарним і дивовижним, сповненим хисткого полум’я, чистого та ясного; а за стерном стояв Еаренділ Мореплавець, іскристий од пилу ельфійських коштовностей, і Сильмарил пишався в нього на чолі. Далеко, аж до беззоряних порожнеч, запливав він на своєму кораблі, проте найчастіше бачили його вранці чи ввечері, як він сяяв при сході чи заході сонця, повертаючись до Валінору з мандрівок у позасвіття.

Однак Елвінґ не супроводжувала свого чоловіка в тих мандрівках, адже вона не спромоглася би витримати холоднечу й непрохідні порожнечі, та й любила радше землю і лагідні вітерці, які дмуть на морі й у пагірках. Тому для неї на північних кордонах Розділяючих Морів звели білу вежу; туди часами збирались усі морські птахи землі. І кажуть, що Елвінґ, яка і сама була колись у їхній подобі, вивчила мови всіх пташок, і вони навчили її майстерно літати, і крила її були білі та срібно-сірі. Тож іноді, щойно Еаренділ, повертаючись, наближався до Арди, вона вилітала йому назустріч, точнісінько як тоді, коли її вирятували з моря. У такі миті далекозорі ельфи, котрі мешкали на Самотньому Острові, бачили її у вигляді сяйливої білої птиці, забарвленої рожевими відблисками спадного сонця, що радісно линула вітати прибуття Вінґілота на небеса.

Так-от, коли Вінґілот уперше поплинув небесними морями, його, сяйливого та ясного, ніхто не сподівався побачити. Тож народ Середзем’я, угледівши той корабель у високості, був вельми подивований, і сприйняв це як знак, і нарік його Ґіл-Естель — Зоря Незгасної Надії. І коли надвечір засяяла ця нова зоря, Маезрос звернувся до брата свого Маґлора і промовив:

— Чи ж не Сильмарил то сяє нині на Заході?

І Маґлор відказав:

— Якщо то і справді Сильмарил, якого ми вважали загиблим у морі, знову сходить на небі завдяки владі валарів, тоді радіймо. Адже тепер сяйво його споглядає безліч очей, а сам камінь захищений од усякого зла.

Відтак ельфи звели погляди вгору і позбулися розпуки; а от Морґота сповнила тривога.