Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

І кажуть, що в той час Улмо прибув із глибинних вод до Валінору і бесідував із валарами про ельфійську скруту; він закликав богів пробачити їм і порятувати від всезростаючої могуті Морґота, й відвоювати Сильмарили, що в них єдиних тепер квітувало світло Блаженних Днів, коли Двоє Дерев сяяли у Валінорі. Та Манве не розчулився; а яка ж бо оповідь вповість про наміри його серця? Мудрі казали, що час іще не настав і що тільки один, виступаючи особисто від імені ельфів та людей, просячи прощення за їхні негідні вчинки та жалю до їхніх бід, може змінити наміри Сил; а от обітниці Феанора, ймовірно, не зміг би скасувати і сам Манве, доки вона не здійсниться, і сини Феанора не зречуться Сильмарилів, щодо яких висунули жорсткі претензії. Бо світло, що освітлює Сильмарили, створили самі валари.

У той час Туор відчув, як до нього підкрадається старість, і в його серці почала наростати туга за глибинами Моря. Тому він збудував великий човен і назвав його Еарраме, що означає Морське Крило; і разом із Ідріль Келебріндаль вирушив у плавання до сонцеспаду та Заходу, і згодом про нього вже не оповідало жодне сказання чи пісня. Проте пізніше співали, що Туора, єдиного зі смертних людей, було долучено до старшого народу, і він поєднався з нолдорами, котрих любив; і доля його окрема від долі людей.

Розділ XXIV. Про морську подорож Еаренділа і Війну Гніву

Осяйний Еаренділ правив тоді народом, що мешкав поблизу Сіріонового гирла; і він узяв собі за дружину Елвінґ Незрівнянну, і народила вона йому Елронда й Елроса, яких звали Напівельфами. А сам Еаренділ не знав спочину, і мандрівки довкола узбереж Поближніх Земель не втихомирили його неспокою. У серці Туорового сина визріли дві мети, які злилися воєдино в тузі за безкрайнім Морем: він прагнув поплисти вслід за Туором та Ідріль, які не повернулись, і сподівався знайти, ймовірно, останній берег, аби перед смертю донести вість про ельфів і людей до валарів на Заході, — й, може, серця тих розчулилися б од скорбот Середзем’я.

Тож Еаренділ близько зійшовся у дружбі з Кірданом Корабельником, — той мешкав на Острові Балар із рештками свого народу, які врятувалися під час розграбування Гаваней Брітомбар і Еґларест. З допомогою Кірдана Еаренділ збудував Вінґілот, Пінисту Квітку, — найпрекрасніший із оспіваних кораблів; золотими були його весла й білою — деревина, вирубана у березових лісах Німбретілу, вітрила ж нагадували сріберний місяць. У «Баладі про Еаренділа» багато оспівано його пригод в океані й у несходжених землях, на численних морях і островах; однак Елвінґ із ним не було, вона-бо, скорботна, сиділа при гирлі Сіріону.

Еаренділ не відшукав Туора й Ідріль, і жодного разу мандри не завели його, переможеного сутінками та чарами, гнаного зустрічними вітрами, до берегів Валінору, й, урешті, він стужився за Елвінґ — то й повернув додому в напрямку узбереж Белеріанду. І серце благало його поквапитися, бо зі сновидінь зійшов на нього раптовий острах; і вітри, яких раніше він не спромігся здолати силою, тепер несли його додому так прудко, як він бажав.

І от, коли до Маезроса дійшли перші звістки, що Елвінґ іще жива і мешкає, володіючи Сильмарилом, при гирлі Сіріону, він, покаявшись за скоєне в Доріаті, стримався від нападу. Проте з часом повернувся тягар усвідомлення невиконаної обітниці, аби мучити самого Маезроса та його братів, отож, зібравшись і полишивши мандрівні мисливські стежки, вони доправили послання до Гаваней, звістуючи про дружні наміри, а заразом висуваючи сувору вимогу. Елвінґ же і народ Сіріону відмовилися віддавати Коштовність, яку виборов Берен та вбрала на себе Лутіен і за яку поліг Діор Прегарний; а тим паче, коли володар їхній Еаренділ був у морі, позаяк усім здавалося, що саме в Сильмарилі приховано те зцілення та благословення, що зійшло на оселі їхні й на човни. Відтак між ельфами зчинилось останнє, найжорстокіше, братовбивство; то була третя з великих кривд, спричинених проклятою обітницею.

Позосталі серед живих сини Феанора зненацька налетіли на ґондолінських вигнанців і на залишки доріатського народу та знищили їх. У битві тій дехто з числа нападників не брав участі, а кілька їх навіть повстало проти власних володарів і полягло, захищаючи Елвінґ(отак горе та бентега в ті дні потьмарили серця елдарів); одначе Маезрос і Маґлор здобули перемогу, хоч і зосталися після бою єдиними вцілілими синами Феанора, позаяк і Амрод, і Амрас наклали головами. Надто пізно прибули на поміч ельфам Сіріону бистрі човни Кірдана та Ґіл-ґалада, Верховного Короля; Елвінґ і сини її зникли. Тоді нечисленний народ, якому вдалося вижити після нападу, долучився до Ґіл-ґалада і поплив із ним до Балару; ті ельфи й розповіли, що Елронда та Елроса взяли в полон, а от Елвінґ зі Сильмарилом на грудях кинулась у море.

Тож Маезрос і Маґлор не запопали Коштовності; проте вона і не щезла. Адже Улмо вихопив Елвінґ із хвиль і надав їй подоби великої білої птиці, й на грудях у неї, коли вона линула над водами, розшукуючи коханого Еаренділа, сяяв, як зоря, Сильмарил. Однієї ночі Еаренділ, стоячи біля корабельного стерна, побачив, що вона лине в його бік — наче біла, надміру бистролітна хмарина попід місяцем, наче зоря понад морем, що рухається незвичним курсом, наче тьмяне світло на крилах бурі. І співається в пісні, що Елвінґ, непритомна, впала з неба просто на шпангоути Вінґілота, мало не вмерши від навальної швидкості лету; Еаренділ узяв її до себе, а на ранок зачудованими очима дивився вже на свою дружину в її власній подобі, котра спала поруч нього, і волосся її розметалося по його обличчю.

Тяжко тужили Еаренділ і Елвінґ через сплюндрування гаваней Сіріону та полонення їхніх синів, боячись, що їх повбивають; але все склалось інакше. Бо Маґлор перейнявся жалем до Елроса й Елронда і плекав їх, і між них зростала любов, на що годі було і сподіватись; однак серце Маґлора знесиліло та стомилося від тягаря жахливої обітниці.

Проте для Еаренділа тепер на теренах Середзем’я згасла будь-яка надія, і він знову розвернувся в відчаї, не попливши додому, а разом із Елвінґ ще раз спробував відшукати Валінор. Цього разу він майже постійно стояв на носі Вінґілота, і Сильмарил пишався в нього на чолі; і світло його тим більше ясніло, чим ближче було до Заходу. І мудрі казали, що саме завдяки силі тієї святої Коштовності Еаренділ та Елвінґ потрапили у води, які доти тривожили хіба що кораблі телерів; вони добулися до Зачарованих Островів і врятувалися від їхніх чарів; вони запливли в Тінисті Моря і проминули їхні тіні, вони поглянули на Тол-Ерессеа, Самотній Острів, але не затрималися там; і, врешті, кинули якір в Елдамарській Затоці, й телери помітили наближення зі Сходу того човна і вельми здивувалися, позираючи здалеку на світло Сильмарила, що було неймовірно яскравим. Тоді Еаренділ, перший серед живих людей, пристав до безсмертних берегів і звернувся до Елвінґ і до тих, хто був із ним: трьох мореплавців, котрі під його проводом перепливли всі моря, і звали їх Фалатар, Ереллонт і Аерандір. І сказав їм Еаренділ:

— Лише я один ступлю на землю, щоби ви не зазнали гніву валарів. Я один наражатимуся на небезпеку заради блага Двох Родів.

Однак Елвінґ відповіла:

— Нехай розійдуться навіки наші стежки, та всі небезпеки я поділю з тобою.

І вона зістрибнула у білу піняву й побігла до нього; Еаренділ же був убитий горем, позаяк боявся гніву Володарів Заходу, що мав упасти на кожного мешканця Середзем’я, котрий би наважився перетнути заставу Аману. Та все ж обоє попрощалися із супутниками своїми й уже з ними не бачилися.

Потому Еаренділ мовив до Елвінґ:

— Зачекай на мене тут, бо тільки один має донести послання, й у тому — моя доля.

І він одинцем подався вглиб краю, і дістався до Калакір’ї, і здалася вона йому порожньою та мовчазною; бо, як колись, у давні віки, Морґот і Унґоліанта, так і нині Еаренділ прибув у час торжества, тож мало не цілий ельфійський народ пішов у Валімар або зібрався в чертогах Манве на Танікветілі, а стіни Тіріона пильнувало хіба кілька охоронців.

Але декотрі з них іще здалеку помітили Еаренділа та величне світло, яке він ніс, і поспішили до Валімара. Еаренділ же піднявся на зелений пагорб Туни і застав там пустку, тоді пройшовся вулицями Тіріона — проте й там було порожньо. Важко стало в нього на серці, він боявся, що навіть до Благословенного Краю дісталося зло. Еаренділ походжав безживними дорогами Тіріона, і пил, осілий на його вбранні та взутті, був пилом діамантовим, отож, піднімаючись довгими білими сходами, він світився та сяяв. І гукав голосно багатьма мовами, ельфійськими та людськими, проте відповіді не було. Тому, врешті, прибулий повернувся і хотів було йти назад до моря, та щойно ступив на доріжку, що вела до узбережжя, як хтось, ставши на пагорбі, крикнув йому могутнім голосом:

— Вітаю, Еаренділе, найуславленіший із мореплавців, жданий і прибулий зненацька, жаданий і прибулий понад усяку надію! Вітаю, Еаренділе, носію світла, що існувало ще до Сонця та Місяця! Блиск Дітей Землі, зоря в темряві, коштовний камінь у сонцеспаді, сяйливий удосвіта!