Розділ «КВЕНТА СИЛЬМАРИЛІОН. Історія Сильмарилів»

Та от на радісний од повернення Прекрасної Лутіен Доріат упала тінь; і, дізнавшись причину шаленства Кархарота, народ іще більше злякався, бо збагнув, що через священну Коштовність небезпека, яку він несе, нечувано жахлива та майже нездоланна. Берен же, почувши про напад Вовка, зрозумів, що Виправу ще не закінчено.

Тож, позаяк Кархарот із кожним днем наближався до Менеґрота, було влаштовано Полювання на Вовка — найнебезпечнішу з усіх гонитв за звіром, про які розповідається в легендах. На те полювання виступили Гуан, Гончак із Валінору, і Маблунґ Важкий-на-Руку, і Белеґ Міцнолукий, і Берен Ерхаміон, і Тінґол, Король Доріату. Вони виїхали вранці й перетнули ріку Есґалдуін; а Лутіен залишилась удома побіля брам Менеґрота. Темна тінь упала на ельфійку, і їй здалося, наче сонце знесилилось і почорніло.

Мисливці повернули на північний схід і, рухаючись за течією ріки, натрапили-таки на Вовка Кархарота в похмурому видолинку вздовж північного схилу, де Есґалдуін бурхливим потоком стрімко зривався донизу. Біля підніжжя водоспаду Кархарот пив воду, щоб угамувати нестерпну спрагу, і раптом завив, і так вони довідалися про його присутність. Але він, помітивши наближення ватаги, не поспішав напасти зненацька. Можливо, то прокинулась у його серці диявольська хитрість, на мить звільнившись од болю, погамованого солодкими водами Есґалдуіну; та щойно вони під’їхали, він прокрався в густі кущі й заліг там у сховку. Проте мисливці виставили довкруж того місця сторожу і стали чекати, і тіні в лісі подовжилися.

Берен стояв побіч Тінґола, і раптом обидвоє зрозуміли, що Гуан кудись подався. Потому в чагарниках залунало розкотисте гавкання, бо гончак, утративши терпець і прагнучи побачити вовка, одинцем заліз у кущі, щоби витурити його звідти. Проте Кархарот ухилився від нього і, несподівано вискочивши з заростів, кинувся на Тінґола. Берен зі списом у руці помчав навперейми, та Кархарот відштовхнув його вбік і повалив, уп’явшись зубами йому в груди. Тієї ж миті з чагарника на спину Вовкові скочив Гуан, і вони покотилися, затято борючись; жодна борня між вовком і гончаком не могла би зрівнятися з тією, бо в гарчанні Гуана відлунював голос ріжків Ороме та гнів валарів, а в завиваннях Кархарота була ненависть Морґота і злоба, жорстокіша за сталеві зуби; від їхньої метушні камені зривалися з місця і падали з висоти, і заглушили водоспад Есґалдуіну. Там боролися вони до смерті; але Тінґол на те не зважав, адже він, схилившись над Береном, побачив, що той серйозно поранений.

Гуан у ту годину вбив Кархарота; відтак там, у хащах лісів Доріату, здійснилася його власна, давно завбачена судьба: він був смертельно поранений, і Морґотова отрута розтеклася його тілом. Тоді він підійшов і, впавши біля Берена, заговорив утретє, попрощавшись із ним перед смертю. Берен не відповів, а тільки поклав руку на голову гончака; так вони й розпрощалися.

Маблунґ і Белеґ поквапилися на допомогу Королю, та, коли побачили, що скоїлося, покидали списи й заплакали. Перегодом Маблунґ витяг ножа і розпоров Вовкові черево; нутрощі звіра були майже повністю обгорілі, наче від вогню, а Беренова рука, що стискала Коштовність, так і зосталася неспотвореною. Проте, коли Маблунґ потягся, щоб узяти її, руки не стало, Сильмарил лежав неприкритий, і його світло розігнало лісові тіні довкруж них. Тоді наляканий Маблунґ хутко схопив його й уклав у живу руку Берена; і дотик до Сильмарила пробудив звитяжця, й він підняв Коштовність високо на собою і попрохав Тінґола прийняти її.

— Отепер Виправу завершено і довершено мою судьбу, — мовив Берен і затих.

Берена Камлоста, сина Барагіра, несли назад на ношах із гілля, а поруч нього лежав Гуан-вовкодав; і ніч застала подорожніх до того, як вони повернулися до Менеґрота. Біля підніжжя Гірілорна, величного бука, зустріла їх, ідучи повільним кроком, Лутіен, і дехто ніс біля ношей смолоскипи. Тоді вона обійняла Берена, поцілувала і попросила зачекати на неї по той бік Західного Моря; й він зазирнув їй у вічі й віддав духа. І зоряне світло згасло, і навіть на Лутіен Тінувіель зійшла темрява. Так завершилася Виправа по Сильмарил; але «Балада про Леітіан» не закінчилась.

Адже на прохання Лутіен дух Берена затримався в чертогах Мандоса, не бажаючи покидати світ, поки Лутіен не прийде востаннє попрощатися з ним на туманних берегах Зовнішнього Моря, звідки померлі люди вирушають у путь, аби ніколи не повернутись. А дух Лутіен провалився в пітьму й нарешті відлинув, і тіло її лежало, мовби раптово стята, ще не зів’яла квітка у траві.

Тоді зима — щось на кшталт похилого віку смертних людей — зійшла на Тінґола. Лутіен же дісталася до чертогів Мандоса, до призначеного для елдаліе місця поза палацами Заходу на рубежах світу. Там ті, хто чекає, сидять у тіні власної думи. Проте краса її була понад їхню красу, і скорбота її — глибша за їхню скорботу; вона стала навколішки перед Мандосом і заспівала йому.

Пісня, що її співала Лутіен перед Мандосом, була найпрекраснішою піснею, зітканою зі слів, і найскорботнішою піснею, яку будь-коли доводилося чути світові. Незмінну та незнищенну, її й досі співають у Валінорі, там, де не чує світ, і, слухаючи її, валари сумують. Адже Лутіен вплела у неї два наспіви: про печаль елдарів і про людську скорботу, про Два Роди, що їх створив Ілуватар, аби вони мешкали на Арді, в Земному Королівстві, серед незчисленних зірок. І коли вона навколішки стояла перед Мандосом, сльози її котилися йому на ноги, неначе дощ на каміння; і Мандос розчулився, й ні до, ні після того він не почував такого зворушення.

Тому він прикликав Берена, і, як і передбачала Лутіен у час його смерті, вони знову зустрілися по той бік Західного Моря. Проте Мандос не мав влади ні затримувати духи померлих людей по сей бік рубежів світу після того, як завершувався час чекання, ні змінювати долі Дітей Ілуватара. Тож він подався до Манве, Володаря Валарів, котрий під орудою Ілуватара правував світом; і в найглибшій думці, в якій розкривалася воля Ілуватара, той знайшов рішення.

Ось який вибір запропонував він Лутіен. За труди та печалі її звільнять од Мандоса, і вона піде у Валімар, аби до кінця світу мешкати там серед валарів, забувши всі жалі, яких зазнала за життя. Берен туди піти не міг. Бо валарам не вільно було забирати його у Смерті — Ілуватарового дару для людей. Інший же вибір полягав ось у чому: вона може повернутись у Середзем’я, і взяти з собою Берена, і знову там оселитися, проте без упевненості в житті чи радості. Вона стане смертною і помре вдруге — так само, як і він; і незабаром полишить світ навіки, і краса її перетвориться на пісенний спогад.

І Лутіен обрала таку судьбу, зрікшись Благословенного Краю та відкинувши своє право на родинні зв’язки з його мешканцями; щоби, хай яке горе жде попереду, долі Берена та Лутіен злились і їхні стежки спільно вилися поза рубежі світу. Так і сталося, що вона, єдина з елдаліе, померла насправді та ще в сиву давнину полишила світ. Її вибір поєднав Два Роди; вона-бо є праматір’ю всіх, у кому кров елдарів тече і донині, хоча цілісінький світ змінився, — всіх, у кому живе подоба Лутіен Улюбленої, яку вони втратили.

Розділ XX. Про П'яту Битву: Нірнает-Арноедіад

Кажуть, що Берен і Лутіен повернулися до північних земель Середзем’я, де певний час жили разом як звичайні чоловік та жінка; і вони знову набули в Доріаті подоб смертних. Ті, хто бачив їх, раділи і сповнювалися шанобою; і Лутіен прийшла в Менеґрот, і зцілила Тінґола від зими дотиком своєї руки. Та Меліан зазирнула їй у вічі, прочитала там її судьбу і відвернулася; вона-бо зрозуміла, що навіть поза краєм світу не поєднатися їм уже, і зроду-віку не було важчого горя втрати, ніж горе маї Меліан, якого вона зазнала тієї години. Потому Берен і Лутіен удвох вирушили в путь, не боячись ні спраги, ані голоду; вони перейшли Ріку Ґеліон, і потрапили в Оссіріанд, і мешкали там на Тол-Ґалені — зеленому острові — посеред Адуранту до тієї пори, поки вісті про них перестали надходити зовсім. Згодом елдари назвали той край Дор-Фірн-і-Ґуінар — Земля Ожилих Мерців; там же народився Діор Аранел Прекрасний, знаний пізніше як Діор Елухіл, що означає Спадкоємець Тінґола. Жодна смертна людина відтоді ніколи вже не розмовляла з Береном, сином Барагіра; й ніхто не бачив, як Берен чи Лутіен покинули цей світ, і не спостеріг, де нарешті спочили їхні тіла.

У ті часи серце Маезроса, сина Феанора, піднеслося, коли він збагнув, що Морґот таки вразливий; бо діяння Берена та Лутіен оспівували у багатьох піснях у всіх кінцях Белеріанду. І все-таки Морґот був спроможний знищити їх усіх, одне по одному, якби ельфи не об’єдналися знов, утворивши нову спілку та загальне зібрання; тож, аби підвищити шанси елдарів на успіх, син Феанора скликав раду, яку називають Союзом Маезроса.

Проте обітниця Феанора та лиходійства, вчинені через неї, перешкодили задуму Маезроса, й він здобув менше підтримки, ніж було потрібно. Через учинки Келеґорма та Куруфіна Ородрет не збирався виступати на бій на прохання жодного із синів Феанора; та й ельфи Нарґотронда все ще вірили, що зможуть захистити свою приховану твердиню з допомогою втаємничення і хитрощів. Звідти виступив лише невеличкий загін під орудою Ґвіндора, сина Ґуіліна, дуже відважного вельможі, котрий пішов на північну війну всупереч волі Ородрета, бо тужив за втраченим під час Даґор-Браґоллаху братом Ґелміром. Ці ельфи вподобали собі герб дому Фінґолфіна і виступили в похід під знаменами Фінґона; та лиш один із них повернувся додому.

З Доріату чекати допомоги було годі. Маезрос і його брати, зв’язані обітницею, вже раніше посилали гінців до Тінґола, зверхніми словами нагадуючи про свої претензії та закликаючи відступити їм Сильмарил або ж стати їхнім ворогом. Меліан радила Королю віддати Коштовність; але слова синів Феанора були горді й погрозливі, тож Тінґола сповнив гнів при думці про страждання Лутіен і кров Берена, ціною яких і всупереч злобі Келеґорма та Куруфіна було здобуто Сильмарил. І з кожним днем, дивлячись на Сильмарил, він дедалі палкіше бажав володіти ним довіку; отакою була сила каменя. Тому Король глузливими словами відпровадив гінців, звідки ті прийшли. Маезрос не відповів, бо на той час уже почав обмірковувати спілку та союз ельфів; але Келеґорм і Куруфін відкрито присяглись убити Тінґола та знищити його народ, якщо самі повернуться з війни переможцями і якщо Коштовність не віддадуть добровільно. Відтак Тінґол зміцнив кордони свого володіння і не пішов на війну, як не пішов туди і жоден інший доріатець, окрім Маблунґа та Белеґа, котрі не хотіли стояти осторонь від цих величних діянь. Алеіїх Тінґол відпустив лише за умови, що вони не служитимуть синам Феанора; тож обидва приєдналися до воїнства Фінґона.

Проте науґріми погодилися допомогти Маезросові, постачаючи як озброєних воїнів, так і зброю зі своїх чималих арсеналів; і в кузнях Ноґрода та Белеґоста в ті дні кипіла робота. Маезрос знову зібрав разом всіх братів і цілий народ, готовий піти за ними; та і люди Бора й Улфанґа, натреновані для війни, вишикувались у лави, а зі Сходу на їхній клич прибуло ще більше одноплемінців. До того ж, Фінґон, правитель Заходу та вірний Маезросів друг, домовився з народом Гімрінґа, й у Гітлумі нолдори та люди з дому Гадора приготувалися до війни. У Бретілському Лісі Галмір, володар Народу Галет, зібрав своїх мужів, і вони нагострили сокири; проте Галмір помер іще до того, як розпочалася війна, і син його Галдір став на чолі народу. Вісті про війну дійшли також і до Ґондоліна, до Турґона, таємничого короля.