Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

Мîм подивився на нього скоса.

— Вони мають назву тільки мовою гномів, якої ми не навчаємо, — сказав він. — А ще ми не вчимо людей шукати їх, бо люди жадібні та марнотратні й не зупиняться, доки не знищать усі рослини; тож добре, що зараз вони, блукаючи в нетрях, проходять повз них.

Більше ви від мене не дізнаєтесь. Але можете користати з моєї щедрості, поки говоритимете чесно та не будете шпигувати чи красти.

Тоді він знову розсміявся на все горло.

— Ті корінці дуже цінні, — сказав він. — Голодної зими навіть цінніші за золото, адже їх можна запасати — так, як білки запасають горіхи, — і ми вже почали робити припаси з першого врожаю. Та ви дурні, якщо думаєте, що я би не розлучився з одним невеликим клунком заради порятунку власного життя.

— Я зрозумів, — сказав Улрад, який і заглядав у мішок, коли спіймали Мîма. — Та все ж ти не розлучився, і твої слова змушують мене ще більше дивуватися.

Мîм повернувся і поглянув на нього похмуро.

— Ти один із тих дурнів, чиєї загибелі взимку весна не оплакує, — сказав він йому. — Я дав слово, тому мусив повернутися, бажав я цього чи ні, з мішком чи без нього, хай би що думала нестримана віроломна людина! Та я не терплю, коли у мене силоміць відбирають мою власність, хай це був би лише ремінець для взуття. Думаєш, я не пам'ятаю, що саме твої руки були серед тих, котрі зв'язали мене і тримали так довго, щоби я вже не зміг ані слова сказати синові? Кожного разу, коли розподілятиму земляний хліб із комори, тебе не враховуватиму, тож якщо їстимеш його, то лишень завдяки щедрості твоїх побратимів, а не моїй.

Тоді Мîм пішов геть; а Улрад, який виявив легкодухість перед його гнівом, промовив йому в спину:

— Високі слова! Та старий шахрай тримає в мішку і щось інше, подібної форми, однак твердіше та важче.

Напевно, в нетрях, окрім земляного хліба, є ще щось, чого не знайшли ельфи та про що не годиться знати людям!

— Може, й так, — сказав Турін. — Але гном не помилився принаймні в одному — назвавши тебе дурнем. Навіщо висловлювати свої думки? Тиша, коли чесні слова застрягають у горлі, — найкраща допомога для будь-яких намірів.

День минув мирно, і жоден розбійник не побажав виходити з дому. Турін довго міряв кроками зелений дерен уступу від краю до краю; дивився то на схід, то на захід і захоплювався обширом краєвидів при ясному повітрі. На півночі, незвично близько, йому вдалося розгледіти Бретілський Ліс, що зелено обступав Амон-Обел. Туди його погляд звертався значно частіше, ніж йому хотілося б, і він сам не розумів, чому: адже серце рвалося радше на північний захід, де — за багато-багато ліг, на краю овиду — йому ввижалися Гори Тіні та й кордони рідної землі. Але того вечора Турін поглянув на захід, як сонце котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Так почалося життя Туріна, сина Гуріна, в чертогах Мîма у Бар-ен-Данвезі, Домі Викупу.

Тривалий час розбійникам велося гарно, і все було їм до душі: нескупа їжа, теплий і сухий захисток, місця більш ніж досить, позаяк вони виявили, що при потребі можна заселити додатково понад сто печер. А далі, у глибині, була менша зала. Там при одній стіні стояло горно, над яким крізь гірську породу здіймався димар, що вів до продувного отвору, хитро захованого у бічній розколині пагорба. Було й чимало інших кімнат, придатних для життя, роботи чи для складання припасів, входи до яких відкривались із зал чи з проходів між ними. Щодо нагромадження добра, то Мîм значно переважав людей умінням і мав безліч посудин та скринь із каменю чи з дерева, на вигляд дуже давніх. Однак більшість кімнат на ту пору зяяла пусткою: в арсеналах висіли сокири й інше спорядження, вкрите іржею та пилом, полички й ніші спорожніли, а кузні не працювали. Усі, крім однієї — маленької комірчини, що сполучалася з внутрішньою залою та мала горно, димар якого з'єднувався з димарем горна в залі. Мîм час од часу працював там, але до себе нікого не підпускав; він також не розповів їм про потаємні сходи, які піднімалися з його помешкання до пласкої вершини Амон-Руза. На них випадково натрапив Андроґ, коли голодний нипав у пошуках Мîмових запасів їжі й заблукав серед печер; однак залишив це відкриття при собі.

Упродовж того року розбійники не чинили грабунків, а якщо й покидали оселю для полювання чи збирання їжі, то лише невеликими групами. Тривалий час їм було важко відновлювати в пам'яті дорогу, й, опріч Туріна, хіба зо шість людей більш-менш упевнено почувалися на шляху. Проте, зрозумівши, що ті шестеро спритників можуть дістатися до лігва без допомоги Мîма, розбійники вдень і вночі виставляли варту біля розколини в північній стіні. Нападу ворогів зі сходу вони не сподівалися, як і не боялися, що хто-небудь спроможеться видертися на Амон-Руз із того боку. Тож удень вартовий найчастіше стояв на верхівці маківки, щоби можна було вільно роззиратися довкруж. Незважаючи на стрімкі підступи до неї, на вершину можна було вибратися з допомогою грубих східців, вирубаних східніше від входу до печери, якими людина видиралася без сторонньої допомоги.

Тож рік добігав кінця без втрат і тривог. Але коли дні стали коротшими, ставок посірів і охолов, берези оголились і повернулися сильні дощі, розбійники змушені були проводити більше часу в захистку. Тому небавом їм надокучили підземна темрява і тьмаві напівосвітлені чертоги; й більшості здавалося, що життя було би краще, якби вони не ділили оселю з Мîмом. Бо він надто часто несподівано виринав із котрогось затіненого кутка чи з дверного отвору саме тоді, коли вони думали, що він деінде; а коли Мîм був поруч, занепокоєння змушувало їх припиняти розмови. Так вони призвичаїлися перемовлятися між собою пошепки.

А от із Туріном, і це здавалося їм дивним, було інакше; що далі, то міцніше він здружувався зі старим гномом, дедалі частіше прислухався до його порад. Прийдешньої зими він довгими годинами сидітиме з Мîмом і вислуховуватиме його повчання та життєві оповіді; Турін, далебі, не докоряв йому, навіть якщо той погано висловлювався про елдарів. Мîм же виглядав цілком задоволеним і у відповідь виявляв Турі нові неабияку ласку — іноді допускав його до кузні, — й там вони приязно бесідували.

Коли проминула осінь, зима жорстоко напосілася на них. Ще до Різдвяна з Півночі принесло снігопади, та ще й значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах; на ту пору, з поширенням влади Анґбанда, зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Амон-Руз позаносило глибокими снігами, й тільки найсміливіші відважувалися виходити назовні. Дехто зліг од недуги, виснажений голодом.

У тьмяному присмерку дня посеред зими перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і великим. Він прослизнув повз сторожу й підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, і вони побачили, що то Белеґ Міцнолукий. Під широким плащем він мав великий пакунок, у якому приніс безліч необхідних людям речей.