Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

І він заплакав.

— Тебе помилувано, Мîме, — промовив Турін.

— Принаймні, доки ми дістанемося твого лігва, — сказав Андроґ.

Але Турін накинувся на нього, кажучи:

— Якщо Мîм без обману приведе нас до своєї оселі й вона нам підійде, тоді його життя можна вважати викупленим; і його не порішить жодна людина, котра йде за мною. Присягаюся.

Тоді Мîм поцілував Турінові коліна і сказав:

— Мîм буде тобі другом, володарю. Спочатку він подумав, що ти ельф — через вимову та голос. Але те, що ти людина, — ще краще. Мîм не любить ельфів.

— Де ж твоя оселя? — запитав Андроґ. — Вона мусить бути дуже доброю, щоби захотілося ділити її з гномом. Бо Андроґ не любить гномів. Його народ приніс кілька хороших оповідок про цю расу зі Сходу.

— По собі він залишив й гірші оповідки, — сказав Мîм. — Гудитимеш мою оселю, коли побачиш її. Та в дорозі вам буде потрібне світло — вам, людям, котрі спотикаються. Я повернусь у добрий час і поведу вас.

Тоді він підвівся й підняв свій мішок.

— Ні-ні! — сказав Андроґ. — Ти ж цього не дозволиш, отамане? Бо інакше ніколи не побачиш старого пройдисвіта.

— Темніє, — мовив Турін. — Хай залишить нам якусь заставу. Даси нам твій мішок і все, що в ньому, Мîме?

Але гном знов упав на коліна, дуже бідкаючись.

— Якщо Мîм надумає не повертатися, то старий мішок із корінцями його не поверне, — сказав він. — Я повернуся. Відпустіть мене!

Мîм— Не відпущу, — відказав Турін. — Якщо не хочеш розлучатися з мішком, то мусиш залишитися разом із ним. Можливо, ніч, проведена під мокрим листям, змусить і тебе пожаліти нас.

Але він помітив — та й інші також, — що Мîм надає більшого значення мішку і його вмісту, ніж той був вартий на вигляд.

Вони провели старого гнома до їхнього похмурого табору, й, ідучи, той бурмотів дивною мовою, що здавалася різкою від стародавньої ненависті; але коли йому зв'язали ноги, він раптом затих. І ті, хто стояв на чатах, бачили, що він цілісіньку ніч просидів мовчки та нерухомо, ніби камінь, і тільки його безсонні очі спалахували, блукаючи в пітьмі.

Над ранок дощ припинився й у деревах заворушився вітер. Світанок видався значно яснішим, аніж багато днів перед тим, легенький вітерець із Півдня очистив небо, бліде та ясне перед сходом сонця. Мîм продовжував сидіти нерухомо, мовби мертвий; бо тепер його важкі повіки склепились, а ранкове світло показало, який він висушений і зморщений од віку, Турін стояв і зиркав на нього згори.

— Тепер світла досить, — сказав він.

Тоді Мîм розплющив очі й показав на пута; і коли його звільнили, він люто заговорив: