Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

Як уже мовилося, камінне нагромадження, що утворювало верхівку (чи вістря) Амон-Руза, мало відкритий плаский верх, і, хоча боки його були дуже стрімкі, до вершини вели вирубані в гірській породі східці, які піднімалися від виступу (чи тераси) перед входом до Мîмової оселі. На вершині стояла сторожа, попереджаючи про наближення ворогів. Однак орки, котрих провадив Мîм, дісталися до горизонтального уступу зісередини, тож Туріна та Белеґа тіснили саме до входу в Бар-ен-Данвез. Декотрі люди, намагаючись видертися східцями, вирубаними в гірській породі, загинули від орківських стріл.

Турін і Белеґ відступили до печери та завалили прохід великим каменем. Тієї скрутної миті Андроґ показав їм таємні сходи, які вели до пласкої вершини Амон-Руза та які він, як уже було згадано, знайшов, коли заблукав серед печер. Тоді Турін і Белеґ, а також чимало їхніх людей піднялися цими сходами і вийшли на вершину, несподівано заскочивши кількох орків, котрі видерлися туди зовнішнім шляхом, і прогнали їх за край пагорба. Якийсь час Товариству вдавалося стримувати сходження нападників, але загін не мав захисту на голій вершині, тож багато кого поцілили пострілами знизу. Найхоробрішим виявився Андроґ, який, урешті, зірвався із зовнішніх сходів, смертельно поранений стрілою в голову.

Потому Турін і Белеґ із десятьма людьми відійшли до середини вершини, де стримів вертикальний камінь, і, обступивши його кільцем, захищалися до останнього, та вціліли тільки Белеґ і Турін, позаяк орки накинули на них сіті. Туріна скрутили і понесли кудись; пораненого Белеґа також скрутили, та поклали на землю і прив'язали за кисті й за щиколотки до металевих паль, увігнаних у гірську породу.

Тоді орки, знайшовши вихід таємних сходів, спустилися з вершини, вдерлись у Бар-ен-Данвез, спаплюжили та зруйнували його. Проте Мîма, нишпорячи в печерах, вони не знайшли, а коли забралися геть із Амон-Руза, той з'явився на вершині й, підійшовши до місця, де знеможено та нерухомо лежав Белеґ, узявся, пожираючи його очима, гострити ножа.

Утім, Мîм і Белеґ були не єдиними живими істотами на кам'янистій височині. Смертельно поранений Андроґ підповз до них поміж трупами і, схопивши меча, пожбурив його у гнома. Мîм, пронизливо верескнувши од страху, добіг до краю скелі та зник: помчав донизу крутою звивистою козячою стежкою, відомою лише йому. Андроґ же, зібравши останні сили, перерізав ретязі та пута, які неволили Белеґа, і звільнив його, промовивши разом із останнім подихом:

— Мої рани надто глибокі, тож навіть ти не зможеш їх ізцілити.

Розділ IX

Смерть Белеґа

Белеґ розшукував Туріна поміж мерців, аби поховати, але не знайшов його тіла. Тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда; проте сам ельф, хоч-не-хоч, мусив залишатись у Бар-ен-Данвезі, чекаючи, поки зціляться його рани. Потому він із дещицею надії в серці рушив вистежувати орків і натрапив на їхні сліди поблизу Переправ через Тейґлін. Там вороги розділилися: декотрі пішли вздовж краю Бретілського Лісу в напрямку Броду Брітіах, а інші повернули на захід. І Белеґові видалося цілком очевидним, що він мусить іти за тими, котрі чимдуж подалися безпосередньо до Анґбанда, прямуючи до Анахового Проходу. Тому він попростував через Дімбар, аби піднятися до Анахового Проходу в Еред-Ґорґороті, у Горах Жаху, а отже, і до нагір'я Таур-ну-Фуіну, Піднічного Лісу, місцини жаху, темних чарів, марення та відчаю.

І сталося так, що, занурившись у темряву того зловісного краю, Белеґ розгледів між деревами слабке світло, і наблизився до нього, й угледів ельфа, котрий лежав під великим усохлим деревом і спав, а в його узголів'ї, вислизнувши з-під покривала, горіло свічадо. Тоді Белеґ розбудив ельфа, дав йомулембасу і запитав, яким вітром занесло його до цього жахливого місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.

Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь — після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда примчав під самісінькі двері Анґбанда і там його взяли в полон. Бо не багатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть — більшість, із огляду на їхнє вміння добувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбили і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Полонені нолдори володіли багатьма Феаноровими свічадами — невгасимими кристалами зі синюватим внутрішнім сяянням у густій ланцюговій сітці, незамінними при пошуках дороги в нічній темряві чи в тунелях; однак загадки цих свічад не знали й вони самі. Чимало ельфів-рудокопів із їхньою допомогою вибралися з темряви копалень. бо спромоглися прокласти собі шлях назовні; а Ґвіндор одержав од когось, хто працював у кузні, невеликого меча й одного разу, трудячись на видобутку коштовного каміння, напав на охоронців. Потому спромігся втекти, хоча йому відтяли руку; й ось тепер лежав він зморений під величезними соснами Таур-ну-Фуіну.

Від Ґвіндора Белеґ довідався, що нечисельна ватага орків попереду них, від якої він, власне, і ховався, не вела полонених і рухалася дуже швидко. Найімовірніше, то був авангард, який доправляв Морґотові донесення. Почувши цю новину, Белеґ упав у розпач: він припустив, що сліди, які повертали на захід за Переправами через Тейґлін, належать більшому війську орків, котрі, за їхньою звичкою, сплюндрували ті краї в пошуках їжі та здобичі, а тепер, напевно, вертали до Анґбанда дорогою «Вузької Землі» — довгою ущелиною Сіріону — значно далі на захід. Якщо це припущення було правильне, то єдине, що йому залишалося, — повертатися до Броду Брітіах, а звідти йти на північ до Тол-Сіріону. Щойно Белеґ прийняв це рішення, до них долинув шум, викликаний пересуванням великого війська, що наближалося лісом із півдня; тож заховавшись у верховітті дерев, ельфи спостерігали, як в оточенні вовків неквапно проходять слуги Морґота, обтяжені награбованим добром і полоненими. І ще вони угледіли Туріна, якому скували руки, а самого підганяли канчуком.

Тоді Белеґ розповів другому ельфові про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, котрі чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоч його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до сухих дюн Анфауґліту. Там — і це було видно з вершин Танґородріма — орки розбили у голій долині табір і поставили довкруж нього вовків-вартових. А далі взялися пиячити, святкуючи здобуття наживи; відтак, помучивши бранців, майже всі, впившись, позасинали. День саме добігав до кінця, і стемніло так, що хоч око виколи. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до табору, звіддалік долинув гуркіт грому.

Коли цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив чотирьох вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, вони ввійшли в табір і знайшли Туріна — прив'язаного до дерева, з кайданами на руках і ногах. Довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, та він не постраждав, хоча чи то був напоєний чимось до цілковитого заціпеніння, чи провалився у глибокий сон від нездоланної втоми. Тоді Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив'язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору. Та син Гуріна був надто важкий, тому вони дійшли тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря наблизилась, і блискавки відсвічували на скелях Танґородріма. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але тієї миті гору взяла доля: лезо Еола Темного Ельфа вислизнуло з рук Белеґа і проштрикнуло Турінові стопу.

Турін ураз прокинувся, опритомнів од люті й страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, — і зірвався на ноги з голосним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він поглянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам'янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним мигтінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось грім і Турінів клич розбудили орків у таборі внизу, і вони виявили, що бранець зник. Але не кинулися на пошуки, бо прислужників Морґота переповнював жах од звуку грому із Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише сидів нерухомо та безслізно біля мертвого Белеґа Куталіона, а той лежав у темному лісі, полеглий од руки друга, котрого за якусь мить до того звільнив од рабських пут.

Коли настав ранок, буря рушила на схід у бік Лот-лану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; але орки ненавиділи його чи не так само затято, як і грім, і, вирішивши, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, вони згорнули табір, прагнучи якомога хутчіше повернутися до Анґбанда. Звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують на північ, і піски Анфауґліту парують у них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручі Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, устократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мовби сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, заявивши, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узявлембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна і ніколи вже не сходило з нього.