Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

— Я не піду сам! — мовив Турін. — Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?

— Я не можу піти, — відказала Морвен. — Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.

— А Лабадала відішлеш? — запитав Турін.

— Ні, бо Садор кульгавий, — відповіла Морвен, — а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.

— Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, — мовив Турін. — Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!

— Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, — мовила Морвен. — Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.

— Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? — спитав Турін.

І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.

— Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, — відказала Морвен. — Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?

— Не знаю, — відказав Турін. — Я не знаю, хто такий раб.

— Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить — бути рабом, — відповіла Морвен.

Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.

— Важко, Туріне. Важко, сину мій, — сказала вона за мить. — Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?

І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.

— Скоро і воно піде на розпал, — сказав тесля, зіпершись на милиці, — бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.

— Не руш його наразі, — мовив Турін. — Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.

— Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, — сказав Садор, — до того ж вони не зігріють нас узимку.

Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.

— Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи — єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.

Турін було простягнув руку по лезо, та враз відсмикнув її.