Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

— Посидь отут, — сказав Морґот, — і подивися на землі, де лихо та відчай запопадуть тих, кого ти віддав мені. Бо ти наважився висміяти мене і поставити під сумнів владу Мелкора, Повелителя доль Арди. Тому ти будеш бачити моїми очима та чути моїми вухами, й ніщо не буде приховано від тебе.

Розділ IV

Відхід Гуріна

Лишень троє людей урешті-решт повернулися до Бретілу, хоча дорога їхня, лиха дорога, пролягала через Таур-ну-Фуін. І коли Ґлорезель, Гадорова донька, довідалася про загибель Галдіра, то померла з туги.

У Дор-ломін же не дійшло ні звісточки. Ріан, дружину Гуора, горе штовхнуло у прірву безумства, проте завдяки допомозі сірих ельфів Мітріма вона таки народила сина і, нарікши його Туором, віддала на всиновлення тим помічникам. А потім побрела до Гауз-ен-Нірнаета, і припала до нього, і померла там.

Морвен Елезвен, оддавшись мовчазній журбі, зосталась у Гітлумі. Турінові. її сину, щойно добігав дев'ятий рік, і вона знову була при надії. Тяжкі часи випали на долю дружини Гуріна. Безліч східнян заполонили її землю і жорстоко поводилися з народом Гадора, розкрадаючи нажите добро, заганяючи людей у рабство. Вони забирали невідь-куди всіх співвітчизників Гуріна, котрі надавалися до праці чи для будь-чого іншого, навіть зовсім юних дівчат і хлопців, а старих убивали або залишали помирати з голоду. Проте досі жоден із нападників не посмів ані зайняти Володарку Дор-ломіну, ні позбавити її даху над головою. І це тому, що поміж них пройшов поголос, ніби вона небезпечна, ніби вона відьма, котра знається з білими демонами: так східняни називали ненависних їм ельфів, котрих дуже боялися. Боялися вони також гір, обминали їх десятою дорогою, адже там, особливо на півдні краю, знайшло притулок багато елдарів. Отож, зоставивши по собі розграбовану та спустошену землю, східняни знову потяглися на північ. А дім Гуріна стояв на південному сході Дор-ломіну, і гори підступали вельми близько до нього. Нен-Лалаіт узагалі збігав од джерела, затіненого горою Амон-Дартір, через уступ якої пролягав складний перевал, кудою відчайдухи діставалися на інший бік Еред-Ветріну, а далі, вслід за потічками Ґлітуя, спускались у Белеріанд. Східняни, як і Морґот, іще ні сном ні духом не відали про цей хід, адже, допоки нескореним залишався Дім Фінґолфіна, ціла країна була захищена від Темного Володаря і нога жодного його прислужника не могла там ступити. Тому він і вірив, що Еред-Ветрін — то неприступна стіна, нездоланна як для втікачів із Півночі, так і для нападників із Півдня. Бо і справді, поміж Сірехом та кордонами Дор-ломіну з Неврастом далеко на Заході не було для безкрилих жодного шляху, щоби подолати ці гори.

Так уже склалося, що після перших набігів Морвен залишили у спокої, проте віддалятися від оселі все ще було небезпечно, позаяк у довколишніх лісах чаївся непевний люд. Тесля Садор, кілька старців і літніх жінок знайшли притулок у домі Елезвен. як і Турін, якому вона не дозволяла і кроку ступити за огорожу. Та хоч як важко трудилася Морвен, господа Гуріна небавом почала занепадати, у двері постукала бідність, а за нею — і голод. Тож єдиним рятунком виявилася таємна допомога Аерін, Гурінової родички, котру такий собі Бродда, один зі східнян, силоміць узяв за дружину. З гіркотою в серці приймала Морвен її подаяння, але таки приймала — заради Туріна та не народженої ще дитини, а також тому, що вважала це не милостинею, а лише поверненням украденого. Адже саме той Бродда, прийшовши у батьківщину Гуріна, захопив його народ, його добро та худобу і перевіз усе до своїх помешкань. Бродда був чолов'яга відважний, але все ж до прибуття в Гітлум одноплемінці мало зважали на нього. Засліплений жадобою багатства, він ладен був правувати і тими землями, якими гребувала решта йому подібних. На власні очі побачити Морвен цьому східнянинові довелося єдиний раз, коли, приїхавши під її оселю, він хотів одібрати у неї останнє, та запалі очниці «білого демона», які віщували згубу, нагнали на нього такого непереборного, смертельного жаху, що він ані не обшукав збіднілу домівку, ні не викрив Туріна, — інакше життя спадкоємця правдивого володаря повисло би на волосині.

Соломоголових, як називав Бродда народ Гадора, він перетворив на рабів і приставив до будівництва дерев'яних хоромів у землях на північ од дому Гуріна.

Його раби товклися за частоколом, мов худоба у хліві, проте їх погано охороняли. А були серед нещасливців і такі, котрі, зберігши людську гідність, бралися допомагати Володарці Дор-ломіну, навіть ризикуючи собою. Саме вони потайки передавали Морвен вісті про становище у краю, хоча подекуди ті новини вбивали рештки надії. Утім, Аерін стала дружиною, а не рабинею Бродди, бо між його спільниками було мало жінок, та й доньки едайнів значно вигравали при порівнянні зі східнянками, — він же сподівався запанувати в тій країні та залишити по собі спадкоємця.

Про те, що відбулось і що могло відбутись у дні прийдешні, Морвен рідко розмовляла з Туріном. А він боявся порушувати розпитуваннями материне мовчання. Тільки-но східняни вперше з'явились у Дор-ломіні, він запитав у неї:

— Коли повернеться батько, щоби прогнати цих огидних злодюг? Чому він не приходить?

Морвен одповіла:

— Я не знаю. Можливо, його вбили або тримають у полоні, а може, його завезли дуже-дуже далеко й він поки що не може повернутися через недругів, котрі оточують нас.

— Тоді, гадаю, він мертвий, — ледве стримуючи перед матір'ю сльози, промовив Турін, — адже, якби батько був живий, ніхто не завадив би йому прийти нам на поміч.

— Не думаю, сину мій, аби хтось із нас розгадав правду, — відказала Морвен.

З плином часу Морвен дедалі більше огортала тривога за Туріна, спадкоємця Дор-ломіну та Ладросу. Вона розуміла, що за тодішніх обставин хлопчика спіткає злиденна доля раба східнян задовго до того, як він устигне подорослішати. Тому їй мимоволі пригадалася розмова з Гуріном, а на гадку знову спав Доріат. Зрештою, вона постановила, якщо вдасться, таємно вислати Туріна в той край і благати Короля Тінґола дати йому притулок. Аж раптом, сидячи отак і розмірковуючи, як здійснити задумане, вона виразно почула голос Гуріна, який казав їй: «Не гайся! Не чекай мене!» Та наближалися пологи, а дорога була тяжка і небезпечна; що більше люду піде, то менше надії на порятунок. Серце все ще марило сподіванням, у якому Морвен не хотіла зізнатися навіть сама собі: глибоко всередині її єства жило чуття, що Гурін не загинув, і безсонними ночами вона сторожко вичувала його ходу або прокидалася, думаючи, ніби почула іржання Арроха, його коня. Ба більше, хоча вона тепер прагнула віддати Туріна на всиновлення в дім іншого — за тогочасним звичаєм, — однак гордість не дозволяла їй особисто покладатися на милість чужинця, бодай і самого короля. Тож голосом Гуріна (чи то спогадом про той голос) було знехтувано і виткано натомість першу нитку в хитросплетінні долі Туріна.

Стрімко наближалась осінь Року Голосіння, й тільки тоді Морвен поспіхом прийняла рішення. Адже часу на подорож залишилось обмаль, а її жахала сама думка про те, що Туріна таки спіймають, якщо доведеться перечікувати зиму. Бо все частіше східняни нишпорили довкола огорожі, шпигуючи за домом. Тому зненацька Морвен звернулася до Туріна:

— Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.

— Іти? — скрикнув Турін. — Куди ж ми підемо? По той бік Гір?

— Так, — відповіла Морвен, — по той бік Гір, далеко на південь. На південь — бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я — залишитися.